Хоча проминуло багато років після загибелі моєї 17-річної доньки Меліси в автомобільній катастрофі у 2002 році, я інколи дозволяю собі блукати в країні “Що, якби…” Сумуючи, дуже легко знову прокручувати в пам’яті події того трагічного липневого вечора, розважати над факторами, що допомогли б моїй доньці щасливо дістатись додому – якщо б усе склалося по-іншому. Та якщо чесно, країна “Що, якби…” – то не дуже корисне місце для будь-кого з нас. Це земля гіркого жалю, сумних згадок та безнадії. Хоча смуток втрати реальний, хоча біль десь залишається в серці, саме життя стає кращим і Бог вшановується більше, коли ми селимося в країні реального сьогодення.

У Христі ми знаходимо втіху, підбадьорення, справжню надію (1 Сол. 4:13) – впевненість, що Меліса знаходиться в місці “значно ліпшому” (Фил. 1:23), адже вона любила Ісуса. Можемо знаходити силу йти далі у присутності “Бога потіхи всілякої” (2 Кор. 1:3). Маємо Бога, Хто завжди поруч, якою б не була наша проблема (Пс. 45:2). А ще ми часто отримуємо підбадьорення від наших братів та сестер у Христі.

Всі ми намагаємося уникнути в житті трагедій. Але коли приходять важкі часи, джерелом найбільшої втіхи для нас стає довіра Богу, Який готує для нас все найкраще.