Коли земля здригалася від артилерійських снарядів, молодий солдат палко молився: “Господи, якщо виживу, то навчатимусь у Біблійній школі, як хотіла моя мати”. Бог почув цю молитву: мій тато залишився живим під час Другої світової війни, вступив до Біблійного Інституту Муді й присвятив своє життя служінню.

Інший воїн теж пережив кризу, але не під час битви, а саме тому, що уникнув битви. Коли військо Давида воювало з аммонітянами, цар залишався у своєму палаці. І побачив він із даху жінку, що купалася. А та жінка була дуже вродлива… (2 Сам. 11). У Псалмі 39 Давид описує болісний процес зцілення від скоєного ним жахливого гріха: “Мій біль був подразнений. Розпалилося серце моє у моєму нутрі, палає огонь від мого роздумування” (в. 2-4).

Зламаний дух спонукав Давида до роздумів: “Повідоми мене, Господи, про кінець мій та про днів моїх міру, яка то вона, − нехай знаю” (в. 5). Переосмислюючи своє життя, Давид не впадав у відчай. Йому ні до кого було звернутися, крім як до Бога: “А тепер на що маю надіятись, Господи? Надія моя − на Тебе вона!” (в. 8). Давид зміг вижити в цій духовній війні, щоб і далі служити Богу.

Важливо не те, що мотивує наші молитви, а те, на Кому ми зосереджені у своїх молитвах. Бог – джерело нашої надії. Він бажає, щоб ми відкривали Йому свої серця.