Коли мені виповнилося дев’ятнадцять років, я переїхала від мами більш ніж на сімсот миль. Одного ранку я побігла виконувати доручення, забувши про нашу заплановану телефонну розмову (тоді ще не було мобільних телефонів). А ввечері до мене прийшли двоє поліцейських. Мама захвилювалася, тому що я ніколи не пропускала наших розмов. Подзвонивши кілька разів і не отримавши відповіді, вона звернулася в поліцію. Один із поліцейських повернувся до мене і сказав: “Як добре знати, що тебе люблять і не заспокояться, поки не переконаються, що з тобою все гаразд”.

Я подзвонила додому і попросила у мами вибачення. Після моїх вибачень мама сказала, що їй потрібно передати добру звістку родині і друзям, яким вона вже сповістила, що я зникла безвісти. Поклавши трубку, я зрозуміла, що вона сприйняла це дуже близько до серця. Але я раділа такій любові.

Писання змальовує прекрасний образ Бога, Який з любов’ю невтомно кличе до Себе Своїх заблудлих дітей. Він, як добрий пастир, турбується і шукає кожну заблукану вівцю, підтверджуючи безцінність кожного улюбленого Божого дитяти (Лк. 15:1-7).

Любов ніколи не перестає нас шукати. Господь ітиме за нами, допоки ми не повернемося до Нього. Ми можемо молитися за тих, хто має знати, що Бог є любов. Він ніколи не перестає їх шукати.