Водій таксі розповів нам свою історію по дорозі до лондонського аеропорту Хітроу. Шукаючи порятунку від війни та розорення, він прибув до Великобританії, коли йому було п’ятнадцять років. Тепер, через одинадцять років, у нього вже є своя родина; він здатен її забезпечувати, чого не зміг би зробити на батьківщині. Однак він сумує, що й досі в розлуці зі своїми батьками, братами та сестрами. Він розповів про важкий шлях, який не закінчиться, допоки він не возз’єднається зі своєю родиною.

Складно переживати розлуку з близькими людьми, втім ще важче пережити смерть близької людини. Це породжує відчуття втрати, яку не можна надолужити, допоки ми не возз’єднаємося з тими, хто дорогий нашому серцю. Стосовно цього апостол Павло написав віруючим у місті Солунь: “Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних, щоб ви не сумували, як і інші, що надії не мають” (1 Сол. 4:13). Він пояснив, що ми, віруючі в Господа Ісуса, можемо жити в сподіванні на дивовижне возз’єднання, коли разом з близькими вічно перебуватимемо в присутності Христа (в. 17).

Мало що може на нас вплинути так, як розлука, однак у Господі Ісусі в нас є надія на возз’єднання, і, попри горе та втрати, ми здатні віднайти втіху в цій вічній обітниці (в. 18).