Молитви без відповіді
Ми вже приїхали? – Ще ні. Ми вже приїхали ? – Ще ні. Такою була наша гра під час першої (і, звичайно, не останньої) шістнадцятигодинної подорожі додому з Колорадо в Арканзас, коли наші діти були ще маленькими. Якби я отримував долар за кожний раз, коли вони мене питали, я б назбирав цілу купу грошей. Це запитання задавали мої діти, і це запитання задавав я, водій: “Ми вже приїхали?” А відповідь залишалася незмінною: “Ще ні, однак вже скоро”.
Давати, поки живий
Останні десятиліття свого життя успішний бізнесмен присвятив благодійності. Будучи мультимільярдером, він пожертвував багато коштів на різні проєкти, наприклад, на встановлення миру в Північній Ірландії і на модернізацію системи охорони здоров’я у В’єтнамі. Незадовго до своєї смерті бізнесмен витратив 350 мільйонів доларів на перетворення нью-йоркського острова Рузвельта в технологічний центр. Чоловік сказав: “Я твердо вірю в принцип «давати, поки живий». Не бачу причин це відкладати… Крім того, краще давати, поки ви живі, ніж давати, коли ви вже мертві”. Давати, поки живий – чудовий принцип.
Не залишайте зібрання
Я був первістком баптистського проповідника. Отже, як і очікувалося, щонеділі мав бути в церкві. Можливі винятки? Так, якщо в мене була висока температура. Однак мені подобалося бути в церкві, і я ходив туди навіть з температурою. Проте світ змінився, і кількість людей, які регулярно відвідують богослужіння, зменшилась. Безумовно, одразу виникає питання: “Чому?” Відповідей багато, і всі вони різні. Письменниця Кетлін Норріс протиставляє відповідям на це питання слова свого знайомого пастора. Коли його запитали: “Чому ми ходимо до церкви?”, він сказав: “Ми йдемо до церкви заради інших людей. Можливо, хтось потребує саме вашої присутності”.
Справжні поклонники
І ось нарешті вона отримала шанс відвідати церкву. Всередині вона зайшла в печеру. Вузький простір освітлювався свічками і лампадами, а на мармуровій підлозі виднілася чотирнадцятикутна срібна зірка. Письменниця Енні Діллард була в Храмі Різдва Христового, у місці, де, згідно з традицією, народився Ісус Христос. Однак вона була дещо розчарована, бо усвідомлювала, що Бог значно більший за цю цятку.
Бог втішається вами
Через сімнадцять місяців після народження нашого первістка, хлопчика, у нас народилася дівчинка. Я дуже радів появі доньки, однак мені було трохи ніяково, бо то була незвідана для мене територія. Ми дали їй ім’я Сара. Для мене то був привілей її колисати, щоб дружина могла відпочити. Не знаю чому, однак я почав колисати її піснею, і співав я їй: “Ти моє сонечко”. Тримаючи доньку на руках або стоячи над колискою, я завжди їй співав і дуже любив ці миті. Зараз їй двадцять, однак я й досі називаю її “Сонечком”.
Що тільки…
Ввечері кожної п’ятниці ми з родиною дивимося національну програму новин, яка завжди завершується підбадьорливою історією. Подібні історії, на відміну від решти новин, завжди слугують ковтком свіжого повітря. У нещодавній “добрій” історії мова йшла про журналістку, яка захворіла на COVID-19, повністю вилікувалася і вирішила пожертвувати свою плазму, аби допомогти іншим у боротьбі з вірусом. Тоді якраз точилися дискусії стосовно дієвості антитіл, і багато людей відчували цілковиту безпорадність. Однак журналістка, навіть попри дискомфортний процес передачі плазми (через голку), вважала свій вчинок “маленькою ціною за потенційний виграш”.
Вагома причина
Дві жінки сиділи на місцях по обидві сторони біля проходу. Політ тривав дві години, і я не міг не спостерігати за їхнім спілкуванням. Було очевидно, що вони знали одна одну, можливо, навіть були родичками. Молодша з них (віком за шістдесят) постійно щось діставала з сумки, аби передати це старшій (віком за дев’яносто): то шматочки свіжого яблука, то домашні сандвічі, то серветку, то, зрештою, свіжу газету. Кожен раз це робилося з такою ніжністю, з такою гідністю. Коли ми вже стояли, щоб вийти з літака, я сказав молодшій жінці: “Я помітив, з якою турботою ви до неї ставилися. Це було прекрасно”. Жінка відповіла: “Це моя найкраща подруга. Вона – моя мама”.
Неспішна молитва
За словами Аліси Каголусуни, гавайці, перед тим як увійти до храму, тривалий час готуються, сидячи за його межами. А ввійшовши до нього, вони неспішно йдуть до вівтаря, щоб помолитися. Вийшовши з храму, вони знову тривалий час сидять біля нього, аби “вдихнути життя” у свої молитви. Натомість молитви місіонерів, коли ті прибули на острів, гавайцям іноді здавалися дивними. Місіонери вставали, промовляли декілька речень, називаючи це “молитвою”, казали “амінь” і на цьому завершували. Гавайці називали ці молитви “бездушними”.
Проводячи час із Богом
“Там, де тече ріка” – це дивовижний роман Нормана Макліна про двох хлопчиків, які зростали на заході штату Монтана разом із батьком, пресвітеріанським служителем. Недільними ранками Норман і його брат Пол ходили до церкви, де слухали проповіді свого батька. Ввечері в неділю відбувалося інше богослужіння, і батько знову проповідував. Однак у періоди між цими двома служіннями хлопчики ходили з ним через пагорби та струмки, “поки він відновлювався між богослужіннями”. Батько навмисно усамітнювався, “аби відновити душу і сповнитися силами для вечірньої проповіді”.
Боже Царство
Моя мати багато чого робила у своєму житті, втім незмінним залишалося бажання знайомити дітей з Ісусом. Ті декілька випадків, коли я був свідком публічного вияву незгоди з боку моєї матері, були пов’язані з намаганнями інших людей урізати бюджет дитячого служіння на користь більш “серйозних” справ. “Я брала відпустку лише одного літа, коли була вагітна твоїм братом, і більше ніколи”, – сказала вона мені. Я порахував і виявив, що моя мати працювала з дітьми в церкві п’ятдесят п’ять років.
Ідіть, не біжіть
Я бачив її зранку кожного дня. Ця жінка займалася спортивною ходьбою. У той час, коли я відвозив дітей до школи, вона вже йшла по дорозі. Одягнувши навушники і яскраві шкарпетки по самі коліна, вона йшла, контролюючи свої рухи і зберігаючи постійний контакт ніг із землею. Цей вид спорту відрізняється від бігу. Спортивна ходьба, як і біг, потребує значної енергії, уваги та сили, тому що під час цієї ходьби людина мусить стримувати своє тіло від природного імпульсу бігти.
Служачи найменшим
Його ім’я Спенсер, однак усі називають його “Спенс”. У школі він був чемпіоном штату з бігу, а потім вступив до престижного університету на бюджетну форму навчання. Тепер він живе в одному з найбільших міст Америки і є авторитетним фахівцем у сфері хімічної інженерії. Втім, якщо ви спитаєте Спенса про його найбільші досягнення, він не згадає про жодне з вищеперерахованих. Натомість він із захопленням розповість вам про свої подорожі до Нікарагуа кожні декілька місяців з метою координації навчальної програми, яку він допоміг запровадити в одному з найбідніших місць цієї країни. Спенс також розповість про те, наскільки служіння цим людям збагатило його життя.
Причина для написання
“Господь – моя башта… Ми покинули табір зі співом”. 7 вересня 1943 року Етті Хіллесум написала ці слова на листівці і викинула її з поїзда. Ця фраза стала останніми словами, які вона написала. 30 листопада 1943 року її вбили в Освенцимі. Пізніше щоденники Хіллесум про її досвід перебування в концентраційному таборі були перекладені та опубліковані. Вони відображають її погляд на жахи нацистської окупації і на красу Божого світу. Її щоденники перекладені на 67 мов, і є даром для всіх, хто їх прочитає і повірить написаному.
Довіряйте Світлу
Згідно з прогнозом погоди, насував бомбовий циклон. Такий циклон виникає, коли зі зниженням атмосферного тиску відбувається швидке посилення зимового шторму. Ввечері через хуртовину дорогу до аеропорту Денвера було майже не видно. Майже. Однак, якщо додому прилітає ваша дочка, ви зробите все належне, аби її зустріти. Ви візьмете з собою додатковий теплий одяг і воду (на випадок, якщо ви десь застрягнете), будете їхати дуже повільно, безупинно молитися і довіряти світлу фар. І врешті-решт ви можете зробити майже неможливе.
Коли приходять повені
Я живу в штаті Колорадо, відомому Скелястими горами і щорічними снігопадами. Втім найбільше природне лихо в моєму штаті пов’язане не зі снігом, а з дощем. 31 липня 1976 року в каньйоні Біг-Томпсон неподалік від курортного міста Естер Парк виникла повінь, від якої загинуло 144 людини і багато тварин. Після цього лиха відбулося детальне дослідження місцевості, особливо фундаменту її доріг і шосе. Цю повінь витримали лише ті дороги, які мали бетонний фундамент. Інакше кажучи, у них була міцна основа.