Штат Мізорам на північному сході Індії повільно вибирається з бідності. Незважаючи на брак доходів, віруючі в Ісуса, відколи Євангеліє вперше прийшло в цю місцевість, практикують традицію, яка називається “жменя рису”. Ті, хто готує їжу, щодня відкладають жменю сирого рису і віддають його до церкви. Мізорамські церкви, бідні за світовими мірками, вже дали мільйони на місії і послали місіонерів по всьому світу. Багато хто з них прийшов до Христа саме на батьківщині.

У 2-му Посланні до коринтян апостол Павло описує подібну церкву. Віруючі в Македонії були бідні, але це не заважало їм давати з радістю та щедрістю (2 Кор. 8:1-2). Вони вважали свою пожертву привілеєм і давали навіть “над силу” (в. 3), щоб співпрацювати з Павлом. Вони розуміли, що були лише управителями Божих ресурсів. Пожертвування було способом показати свою довіру до Нього, бо Господь забезпечує усі наші потреби.

Павло використав приклад македонян, щоб заохотити коринтян виявляти такий самий підхід до дарування. Коринтяни досягли успіху “у всім… вірою, і словом, і розумом, і всякою пильністю, і… любов’ю”. Тепер потрібно було, аби вони “збагачувались… і в благодаті оцій” (в. 7).

Подібно до македонян та віруючих у Мізорамі, ми теж можемо віддзеркалювати щедрість нашого Отця, ділячись з іншими тим, що маємо.