Геній звалищ
Ноа Пуріфой почав свою справу як “митець збирання” з трьома тоннами різного непотребу, що він назбирав після заворушень у 1965 році в Уоттсі, передмісті Лос-Анджелеса. Використовуючи різні зламані і вже нікому не потрібні речі – від велосипедних коліс і м’ячів боулінгу до пошкоджених шин і телевізорів, – Ноа зі своїм колегою створював скульптури, що дуже яскраво відображали життя тих знедолених, яких у сучасному суспільстві вважають за непотріб. Один із журналістів назвав містера Пуріфоя “генієм звалищ”.
Викликає радість?
Було продано понад 2 мільйони примірників книги молодої японки Марі Кондо про упорядкування та організацію. Головна ідея цієї книги – допомогти людям позбавитись зайвих речей у своїх домівках, шафах, коморах, які є зайвим тягарем. “Візьміть ту чи іншу річ, – радить Марі, – і запитайте себе, чи вона викликає радість”. Якщо відповідь “так”, залишайте її. Якщо “ні” – викидайте.
Постійна Божа турбота
Того дня, коли наша молодша донька летіла з Мюнхена до Барселони, я зайшов на свій улюблений сайт, де можна побачити рух літаків в онлайн-режимі. Коли я знайшов її літак, то побачив на екрані комп’ютера, що він вже перетнув Австрію і огинає північну частину Італії. Потім літак мав летіти над Середземним морем, над півднем Французької Рив’єри, прямуючи до Іспанії. Час показував, що літак дотримується графіка руху. Здавалося, я знаю все про літак – не знав тільки яку страву готують бортпровідники!
Відбудова
Коли Едвард Клі повернувся до Берліна – де він не був багато років, – то не побачив того, що він пам’ятав і любив. Місто дуже змінилося. І він теж. В журналі “Півкулі” Клі писав: “Повернення до міста, що колись дуже любив, – це в якійсь мірі ризик… Можна розчаруватися”. Коли ми опиняємося у місці нашого минулого, нас може сповняти відчуття смутку і втрати. Адже ми вже не ті, що були колись. І вже не те місце, що мало велике значення у нашому житті.
Недаремна праця
Один мій знайомий фінансовий консультант одним реченням описав реальність інвестицій: “Сподівайся на найкраще, але будь готовий до найгіршого”. Майже в кожному рішенні в житті є місце для невпевненості щодо результату. Однак, є один шлях, на якому, що б не трапилось, ми точно знатимемо, що зрештою всі наші зусилля будуть недаремними.
Ніхто не сховається
У 2015 році одна дослідницька компанія заявила, що по всьому світі встановлено близько 245 мільйонів камер спостереження, і що їхня кількість збільшується щорічно на 15 відсотків. Крім цього, сотні мільйонів людей за допомогою смартфонів знімають різні відео, починаючи від святкових вечірок до сцен пограбування банків. І незалежно від того, схвалюємо ми підвищення рівня безпеки чи скаржимося на зменшення зони приватного життя, фактом залишається те, що ми живемо у суспільстві глобального, тотального спостереження.
Довершений дар
Протягом кількох тижнів після Різдва до магазинів повертаються товари від людей, що на свята отримали небажані дарунки. Вони замінюють їх тими речами, яких дійсно хочуть.
Широкий формат
Коли по телебаченню транслювали інаугурацію першого афро-американського президента США, камери показували панорамний вид величезного натовпу – майже два мільйони людей зібралися на цю історичну подію. Кореспондент компанії CBS Боб Шиффер зазначив: “На цьому шоу царює широкий формат”. Не було іншого способу охопити цей натовп, що простягнувся від Меморіалу Лінкольна до Капітолія.
Розважайте
Освальд Чеймберс, викладаючи у Біблійному Коледжі в Лондоні (1911-1915), часто шокував студентів думками, що висловлював під час лекцій. За словами однієї молодої студентки, через те, що для дискусій відводився час спільного прийому їжі, Чеймберса буквально закидали питаннями та запереченнями. А він часто з посмішкою просто казав: “Облиш це зараз. Пізніше зрозумієш”. Чеймберс спонукав своїх студентів розважати над важкими питаннями, дозволяючи Богу відкривати їм Свої істини.
Вибір стежини
В мене є чудова фотографія: серед осінніх гір Колорадо молодий вершник роздумує на роздоріжжі, яку йому вибрати стежину. Це нагадує мені вірш Роберта Фроста “Непройдений шлях”. В ньому автор розмірковує над двома шляхами, що лежать перед ним. Обидві стежини привабливі, але він сумнівається, що коли-небудь повернеться на це місце. Отже, має можливість скористатися лише одною з них. Фрост писав: “Два шляхи розходяться у лісі, я виберу той шлях, що користуються ним рідше, і в цьому буде вся різниця”.
Він знає нас поіменно
Під час відвідування Нью-йоркського музею-меморіалу 11 вересня я сфотографував один із двох штучних водоспадів, які збудовані на місці веж-близнюків. На мідних панелях по периметру басейнів викарбувані імена майже 3000 людей, що загинули через теракт у Всесвітньому Торговому Центрі. Пізніше, уважніше подивившись на це фото, я помітив жінку, яка тримала руку на одному з викарбуваних імен. Багато людей приходять на це місце, щоб торкнутись рукою імен тих, кого вони любили, і таким чином згадати їх.
Безмежна любов
Один мудрий друг порадив мені уникати під час суперечок таких слів, як “ти завжди” або “ти ніколи”, – особливо під час з’ясування сімейних стосунків. Дуже легко критикувати оточуючих і відчувати себе ображеним тими, кого насправді любиш. Але Божа любов до всіх нас є безмежною. Вона не знає “спадів” та “підйомів”.
Життя, яке привертає увагу
Перебуваючи в готелі міста Остін (штат Техас), я помітив у своєму номері на столі листівку, на якій було написано:
Молитва подяки
Вже багато років я з насолодою читаю книги британського письменника Гілберта Честертона. Його гумор та проникливі думки часто викликають у мене усмішку, а потім змушують зробити паузу й серйозно замислитись. Наприклад, він пише: “Ви молитеся молитвою подяки перед їжею. Чудово. Але я молюсь перед тим, як грати в опері. Перед концертом і пантомімою. Перед тим, як відкрити книгу. Перед тим, як креслити, малювати, плавати, фехтувати, боксувати, ходити, грати. Навіть перед тим, як занурити перо в чорнило, я також звертаюся в молитві до Бога”.
Молитва прощення
У 1960 році шестирічна Рубі Бріджес стала першою чорношкірою дитиною, яка відвідувала державну початкову школу для білих на американському півдні. Щодня протягом багатьох місяців федеральні маршали супроводжували Рубі до школи через юрбу розгніваних батьків, які обсипали маленьку дівчинку прокльонами та погрозами. В класі, де було безпечно, Рубі сиділа лише з Барбарою Генрі, єдиною вчителькою, яка була згодна її навчати. Батьки не дозволяли своїм дітям сидіти в одному класі з цією чорношкірою дівчинкою.