Наші автори

Переглянути усе
John Blase

Джон Блейз

Джон уже мав десятирічний досвід проповідника, коли вирішив писати й видавати свої вірші. Сьогодні він працює редактором-консультантом у видавництві “Уотер Брук Малтномах Паблішерс”, що знаходиться в місті Колорадо Спрінгс (штат Колорадо). І хоча Джон зараз проживає на заході, він в душі відчуває себе мешканцем півдня. Серед його книг: “Ювілей: знай, як втримати їх (вірші)”, “Гра батьківства – високі ставки”, “Зворушливе чудо: захват та благоговіння Різдва”, “Лише благодать: мемуари Рагамаффіна”. Джон стверджує, що він – щасливчик, тому що має прекрасну дружину і трьох дітей, схожих на свою матір.

Статті Джон Блейз

Що тільки…

Ввечері кожної п’ятниці ми з родиною дивимося національну програму новин, яка завжди завершується підбадьорливою історією. Подібні історії, на відміну від решти новин, завжди слугують ковтком свіжого повітря. У нещодавній “добрій” історії мова йшла про журналістку, яка захворіла на COVID-19, повністю вилікувалася і вирішила пожертвувати свою плазму, аби допомогти іншим у боротьбі з вірусом. Тоді якраз точилися дискусії стосовно дієвості антитіл, і багато людей відчували цілковиту безпорадність. Однак журналістка, навіть попри дискомфортний процес передачі плазми (через голку), вважала свій вчинок “маленькою ціною за потенційний виграш”.

Вагома причина

Дві жінки сиділи на місцях по обидві сторони біля проходу. Політ тривав дві години, і я не міг не спостерігати за їхнім спілкуванням. Було очевидно, що вони знали одна одну, можливо, навіть були родичками. Молодша з них (віком за шістдесят) постійно щось діставала з сумки, аби передати це старшій (віком за дев’яносто): то шматочки свіжого яблука, то домашні сандвічі, то серветку, то, зрештою, свіжу газету. Кожен раз це робилося з такою ніжністю, з такою гідністю. Коли ми вже стояли, щоб вийти з літака, я сказав молодшій жінці: “Я помітив, з якою турботою ви до неї ставилися. Це було прекрасно”. Жінка відповіла: “Це моя найкраща подруга. Вона – моя мама”.

Неспішна молитва

За словами Аліси Каголусуни, гавайці, перед тим як увійти до храму, тривалий час готуються, сидячи за його межами. А ввійшовши до нього, вони неспішно йдуть до вівтаря, щоб помолитися. Вийшовши з храму, вони знову тривалий час сидять біля нього, аби “вдихнути життя” у свої молитви. Натомість молитви місіонерів, коли ті прибули на острів, гавайцям іноді здавалися дивними. Місіонери вставали, промовляли декілька речень, називаючи це “молитвою”, казали “амінь” і на цьому завершували. Гавайці називали ці молитви “бездушними”.

Проводячи час із Богом

“Там, де тече ріка” – це дивовижний роман Нормана Макліна про двох хлопчиків, які зростали на заході штату Монтана разом із батьком, пресвітеріанським служителем. Недільними ранками Норман і його брат Пол ходили до церкви, де слухали проповіді свого батька. Ввечері в неділю відбувалося інше богослужіння, і батько знову проповідував. Однак у періоди між цими двома служіннями хлопчики ходили з ним через пагорби та струмки, “поки він відновлювався між богослужіннями”. Батько навмисно усамітнювався, “аби відновити душу і сповнитися силами для вечірньої проповіді”.

Боже Царство

Моя мати багато чого робила у своєму житті, втім незмінним залишалося бажання знайомити дітей з Ісусом. Ті декілька випадків, коли я був свідком публічного вияву незгоди з боку моєї матері, були пов’язані з намаганнями інших людей урізати бюджет дитячого служіння на користь більш “серйозних” справ. “Я брала відпустку лише одного літа, коли була вагітна твоїм братом, і більше ніколи”, – сказала вона мені. Я порахував і виявив, що моя мати працювала з дітьми в церкві п’ятдесят п’ять років.

Ідіть, не біжіть

Я бачив її зранку кожного дня. Ця жінка займалася спортивною ходьбою. У той час, коли я відвозив дітей до школи, вона вже йшла по дорозі. Одягнувши навушники і яскраві шкарпетки по самі коліна, вона йшла, контролюючи свої рухи і зберігаючи постійний контакт ніг із землею. Цей вид спорту відрізняється від бігу. Спортивна ходьба, як і біг, потребує значної енергії, уваги та сили, тому що під час цієї ходьби людина мусить стримувати своє тіло від природного імпульсу бігти.

Служачи найменшим

Його ім’я Спенсер, однак усі називають його “Спенс”. У школі він був чемпіоном штату з бігу, а потім вступив до престижного університету на бюджетну форму навчання. Тепер він живе в одному з найбільших міст Америки і є авторитетним фахівцем у сфері хімічної інженерії. Втім, якщо ви спитаєте Спенса про його найбільші досягнення, він не згадає про жодне з вищеперерахованих. Натомість він із захопленням розповість вам про свої подорожі до Нікарагуа кожні декілька місяців з метою координації навчальної програми, яку він допоміг запровадити в одному з найбідніших місць цієї країни. Спенс також розповість про те, наскільки служіння цим людям збагатило його життя.

Причина для написання

“Господь – моя башта… Ми покинули табір зі співом”. 7 вересня 1943 року Етті Хіллесум написала ці слова на листівці і викинула її з поїзда. Ця фраза стала останніми словами, які вона написала. 30 листопада 1943 року її вбили в Освенцимі. Пізніше щоденники Хіллесум про її досвід перебування в концентраційному таборі були перекладені та опубліковані. Вони відображають її погляд на жахи нацистської окупації і на красу Божого світу. Її щоденники перекладені на 67 мов, і є даром для всіх, хто їх прочитає і повірить написаному.

Довіряйте Світлу

Згідно з прогнозом погоди, насував бомбовий циклон. Такий циклон виникає, коли зі зниженням атмосферного тиску відбувається швидке посилення зимового шторму. Ввечері через хуртовину дорогу до аеропорту Денвера було майже не видно. Майже. Однак, якщо додому прилітає ваша дочка, ви зробите все належне, аби її зустріти. Ви візьмете з собою додатковий теплий одяг і воду (на випадок, якщо ви десь застрягнете), будете їхати дуже повільно, безупинно молитися і довіряти світлу фар. І врешті-решт ви можете зробити майже неможливе.

Коли приходять повені

Я живу в штаті Колорадо, відомому Скелястими горами і щорічними снігопадами. Втім найбільше природне лихо в моєму штаті пов’язане не зі снігом, а з дощем. 31 липня 1976 року в каньйоні Біг-Томпсон неподалік від курортного міста Естер Парк виникла повінь, від якої загинуло 144 людини і багато тварин. Після цього лиха відбулося детальне дослідження місцевості, особливо фундаменту її доріг і шосе. Цю повінь витримали лише ті дороги, які мали бетонний фундамент. Інакше кажучи, у них була міцна основа.

Лишайте дещо після себе

Монети в один, п’ять, десять, двадцять п’ять, а іноді і п’ятдесят центів. Ось що б ви знайшли на тумбочці біля його ліжка. Щовечора він вивертав свої кишені і їхній вміст лишав на тумбочці, бо знав, що до нього можуть прийти вони – його онуки. Діти ж, по прибутті до нього, одразу йшли до його тумбочки. Він міг би покласти ці монети у скарбничку або навіть на депозитний рахунок. Однак він цього не робив. Він з радістю лишав гроші для малечі, для своїх дорогоцінних гостей.

Молитва зломленого

“Дорогий Небесний Отче, я не вмію молитися, втім якщо Ти є, і якщо Ти мене чуєш, покажи мені шлях. Я на межі”. Цю молитву прошепотів зломлений Джордж Бейлі, роль якого зіграв Джеймс Стюарт у класичному фільмі “Це чудове життя”. В епічній сцені очі Бейлі повні сліз. У кіносценарії ці сльози не були прописані, однак, за словами Стюарта, промовляючи цю молитву, він “відчув самотність і безнадійність людей, яким нікуди іти”. І це його зворушило.

Навіть “тако”

Ештон і Остін Семюельсони закінчили християнський коледж із твердим наміром служити Господу Ісусу. Втім вони не відчували покликання до традиційного служіння в церкві. А як щодо служіння у світі? Цілком можливо. Поєднавши своє бажання запобігати голодуванню дітей та свої Богом дані підприємницькі здібності, вони у 2014 році відкрили ресторан для приготування мексиканського тако. Однак цей ресторан не схожий на жоден інший. Семюельсони дотримуються такої філософії: “придбай одне, віддай інше”. З кожної проданої порції вони жертвують гроші на забезпечення їжею голодуючих дітей. Завдяки цьому подружжя вже пожертвувало гроші у понад шістдесят країн. Їхня мета – сприяти припиненню голодування серед дітей.

У чому полягає проблема?

Є відома історія про те, як в кінці двадцятого століття газета “The London Times” запитала в читачів: “У чому полягає проблема цього світу?”

Віддати все, що можеш

Пропорційність. У сфері фітнесу цей термін передбачає можливість тренуватися кожному. Наприклад, візьмемо віджимання. Можливо, за один підхід ви можете зробити десять віджимань, тоді як я лише чотири. У такому разі тренер порадив би мені визначити кількість віджимань відповідно до мого рівня фізичної підготовленості. У кожного цей рівень різний, однак всі ми можемо рухатися в одному напрямку. Інакше кажучи, тренер сказав би: “Роби свої чотири віджимання, докладаючи всіх зусиль, і ні з ким себе не порівнюй. Визнач допустиму для себе кількість повторень, продовжуй робити свій максимум, і одного дня ти будеш вражений, що вже здатен зробити сім або навіть десять віджимань”.