Наші автори

Переглянути усе
Patricia Raybon

Патриція Рейбон

Патриція раніше працювала редактором журналу “Неділя” в “The Denver Post” і доцентом на кафедрі журналістики в Колорадському Університеті в місті Боулдер. Наразі вона будує мости між людьми через свої книжки, що “надихають людей любити Бога і одне одного”. Її мету можна висловити слоганом: “шлях віри – з благодаттю”. Патриція дуже любить Святе Письмо, тому підтримує проекти біблійних перекладів по всьому світі. Серед її відзначених нагородами книг можна згадати “Мій перший білий друг” і “Я наказала горам рухатись”. Патриція – мати двох дітей і має п’ять онуків. Разом із чоловіком Деном вона живе в Колорадо. Обоє полюбляють фільми, попкорн, захоплюючі загадки та мильні опери центрального телебачення. Поспілкуватися з Патрицією можна на patriciaraybon.com.

Статті Патриція Рейбон

Вистояти в бурю

Увечері 3 квітня 1968 року на місто Мемфіс у штаті Теннессі обрушився лютий шторм. Відчуваючи себе змученим і нездоровим, Мартін Лютер Кінг передумав виступати із запланованою промовою перед страйкуючими робітниками в приміщенні церкви. Однак йому зателефонували, і він з подивом дізнався, що великий натовп, попри негоду, хоче його послухати. Отже, він пішов до церковного будинку і виступав там сорок хвилин, виголосивши, як дехто каже, свою найкращу промову: “Я був на вершині гори”.

Він чує нас з неба

Маленькому Мейсону виповнилося 18 місяців, а він ще ніколи не чув голосу своєї мами. Коли лікарі вставили малюку слуховий апарат, його мати Лорін запитала в нього: “Ти мене чуєш?” Очі дитини засяяли. “Привіт, немовля!” – додала вона. Той у відповідь радісно заворкотів. Зі сльозами на очах Лорін зрозуміла, що була свідком дива. Вона передчасно народила Мейсона, після того як у неї тричі стріляли злодії, які проникли до неї в дім. Маючи вагу 450 грамів, Мейсон 158 днів провів у реанімації, і навіть не було сподівань, що він виживе, не кажучи вже про те, щоб чути.

Краща за золото

У період золотої лихоманки в США Едвард Джексон разом з іншими золотошукачами направився в Каліфорнію. Запис у його щоденнику за 20 травня 1849 року містить скарги на виснажливу подорож, позначену хворобами і смертями. “О, не лишай мене тут, – писав він, – дозволь мені померти вдома”. Ще один золотошукач на ім’я Джон Волкер написав: “Це найбільш ризикована лотерея, яку тільки можна уявити… Нікому не раджу випробовувати долю”.

Спогад по молитві

У великій африканській церкві пастор упав на коліна і благав Бога: “Згадай про нас!” Під час молитви пастора люди вторили йому: “Згадай про нас, Господи!” Спостерігаючи за цим на відео в YouTube, я з подивом відчула, що також плачу. Молитва була записана на відео кілька місяців тому. Однак вона сколихнула в мені дитячі спогади про нашого пастора, який так само благав Бога: “Згадай про нас, Господи!”

Наша справжня ідентичність

Зайшовши в рибальський магазин, чоловік спочатку взяв коробку для снастей. Потім поклав до кошика різне рибальське приладдя: гачки, поплавці, грузила й волосінь. Нарешті він взяв наживку і вибрав вудку з котушкою. “Ви коли-небудь рибалили?” – запитав власник магазину. “Ні”, – відповів чоловік. “Тоді візьміть ще й оце”, – сказав власник і дав йому аптечку першої допомоги. Чоловік погодився, заплатив за товар і пішов рибалити. Однак нічого не піймав, а лише поранив пальці.

Ви не самотні

“Раді вас бачити!” “Ми також!” “Раді, що ви тут!” – лунали теплі привітання. Члени служіння в Південній Каліфорнії зібралися на онлайн-зустріч перед їхньою вечірньою програмою. Я долучилася через відеозв’язок з Колорадо. Я була спікером на цій зустрічі, і зараз мовчки спостерігала, як на зв’язок виходили інші учасники. Будучи інтровертом і нікого не знаючи тут, я почувалася сторонньою людиною. Раптом на відеозв’язок вийшов наш пастор. Потім до зустрічі долучилася моя давня подруга з церкви. Побачивши їх, я більше не почувалася самотньою. Схоже, Бог послав мені підтримку.

Час говорити

Тридцять років афро-американка вірно трудилася в міжнародному служінні. Втім, коли вона в розмові з колегами спробувала підняти тему расової дискримінації, ті просто промовчали. Весною 2020 року її співробітники по служінню нарешті “почали вести відкритий діалог”, тоді як у світі вже прокотилася хвиля відкритих дискусій стосовно питання расизму. Зі змішаними почуттями і болем жінка була вдячна, що такий діалог розпочався, втім все одно дивувалася, чому її колегам знадобилося стільки часу, щоб нарешті підняти цю тему.

Посуньте свою огорожу

Місцевий священик не міг заснути. У розпал Другої світової війни до нього звернулася група американських солдатів з проханням дозволити їм поховати свого побратима на огородженому кладовищі біля його церкви, однак він сказав, що там дозволялося ховати лише прихожан церкви. Отже, вояки поховали свого друга біля огорожі.

Від мудрості до радості

Задзвенів телефон, і я одразу взяла трубку. Мені телефонувала найстарша віруюча в нашій церковній родині, енергійна і заповзята жінка, яка досягла вже майже сторічного віку. Завершуючи написання своєї останньої книги, вона задала мені декілька питань стосовно граматики. І я, як завжди, невдовзі почала вже питати в неї : про життя, роботу, любов і родину. Уроки, отримані нею протягом тривалого життя, були сповнені мудрістю. Вона сказала мені: “Не поспішай”. Однак трохи згодом ми вже сміялися стосовно тих випадків, коли вона сама часто поспішала. Її дивовижні історії були сповнені справжньою радістю.

Довіряючи Біблії

Біллі Грем, відомий американський проповідник, розповідав, як йому було важко повірити в цілковиту істинність Біблії. Одного разу вночі, ідучи під місячним сяйвом у центрі відпочинку в Сан-Бернардіно, він упав на коліна і, поклавши Біблію на пеньок, зумів лише промовити: “О, Боже! У цій книзі я багато чого не розумію”.

Спочатку простіть

Ми називали себе “сестрами в Христі”, втім почали поводитись так, наче вороги. Під час сніданку в кав’ярні я посперечалася з моєю білою подругою через різні расові погляди. Я дала собі слово, що більше не буду з нею зустрічатися. Однак через рік ми стали працювати в одній християнській організації і вже не могли не спілкуватися. Спочатку ми з небажанням поговорили про наш конфлікт, а згодом Бог допоміг нам простити одна одну і віддано нести служіння.

Квітнути для Ісуса

Моя молодша донька повернулася з подорожі до Амстердама і привезла звідти мені в подарунок запаковані цибулини тюльпанів. Я раділа дарунку так само, як і її поверненню. У той же час тюльпани – це не мої улюблені квіти. Багато з них рано цвітуть і швидко в’януть. Крім того, саджати їх спекотного липня було б неправильно.

Метод очищення

Стоячи біля раковини, двоє дітлахів весело співають пісеньку “З Днем народження” (кожен по два рази), поки миють руки. “Треба ретельно змивати мікроби”, – каже їм мати. Отже, ще до початку пандемії COVID-19 вони вже навчилися старанно мити руки.

Він за вас воюватиме

Поранений кінь на ім’я “Барабанщик” був одним із 112 скакунів, на яких британські солдати воювали під час відомої Атаки легкої кавалерії. Кінь виявив таку відвагу та витривалість, що його вершник, підполковник де Саліс, вирішив: його скакун заслуговує на медаль так само, як і відважні солдати. Коня нагородили, незважаючи на те, що британська армія зазнала поразки в битві з ворожим військом. Через відвагу солдатів та їхніх коней ця битва вважається однією з найвизначніших військових подій у британській історії, яку відзначають ще й досі.

Він знає ваше ім’я

Після трирічної перерви ми вирішили повернутися у свою колишню церкву. Але як до нас поставляться люди? Чи радітимуть вони нашому поверненню? Любитимуть нас? Простять за те, що ми залишили церкву? Відповідь на ці питання ми отримали сонячного недільного ранку. Увійшовши до церковної будівлі, ми знову і знову чули свої імена. “Патрісія! Ден! Як ми раді вас бачити!” В одній зі своїх популярних книг дитяча письменниця Кейт Дікамілло написала: “Читачу, у цьому сумному світі немає нічого кращого, ніж почути, як той, кого ви любите, називає ваше ім’я”.