Моє дитинство пройшло на Ямайці. Батьки навчали мене й мою сестру бути “ хорошими людьми”. Це означало: слухатись маму й тата, казати завжди правду, добре навчатись у школі, вправно працювати і ходити до церкви… принаймні на Різдво та Великдень. Гадаю, таке визначення доброї людини знайоме багатьом людям. Цікаво, що апостол Павло в Посланні до филип’ян, вказуючи на одну важливу істину, використовує визначення доброї людини в контексті своєї культури (Фил. 3).

Павло був ревним євреєм, слідував букві морального закону, народився у “хорошій” родині, мав “хорошу” освіту і практикував “правильну” релігію. Він був “справжньою знахідкою”. У четвертому вірші третього розділу Послання до филип’ян апостол пише, що якщо захотів би, то цілком міг би хвалитись всім тим, з чого складався його статус хорошої людини. Та яким би хорошим Павло не був, він знав, що бути просто “хорошим” і догоджати Богу – це не одне й те ж саме.

Щоб догоджати Богу, потрібно перш за все пізнати Ісуса (Фил. 3:7-8). Павло вважав свій статус “хорошої людини” лише “сміттям” у порівнянні з “переважним познанням Христа Ісуса”. Ми лише тоді справді хороші люди і догоджаємо Богу, коли фундаментом нашої надії та віри є Христос, а не наша людська доброта.