У 2002 році, через кілька місяців після того, як моя сестра з чоловіком загинули під час аварії, друг запросив мене на семінар: “Духовне зростання через смуток”. Я неохоче погодився відвідати перше заняття – і не мав наміру приходити туди ще раз. На мій подив, я побачив там спільноту турботливих людей, що намагалися впоратись із внутрішніми проблемами (через гіркі втрати в житті), шукаючи допомогу від Бога та інших людей. Мені хотілося ходити туди щотижня, в міру того, як я, розділяючи свій смуток з іншими, працював над тим, щоб змиритись із втратою та знайти мир.
Смерть Степана, активного свідка Ісуса, безмірно засмутила багатьох віруючих ранньої Церкви (Дії 7:57-60). В умовах жорстоких переслідувань “мужі побожні” поховали Степана, і “плакали ревно за ним” (Дії 8:2). Ці мужі віри зробили дві речі: поховали мученика – звершили акт останньої пошани для померлого; і плакали “ревно” за ним – тобто розділяли з іншими їх глибокий смуток.
Нам, послідовникам Ісуса, потрібно помічати тих, кому боляче, й виявляти до них щиру любов. Також маємо смиренно приймати співчуття й турботу від тих, хто поруч із нами в часи смутку. Коли розділяємо з іншими смуток, це допомагає нам зростати в тому мирі, що маємо через Ісуса Христа – Того, Кому відомий увесь наш біль.
