Прощаючись зі своєю племінницею напередодні її переїзду для навчання в університеті, я відчула клубок у горлі. Перед цим вона протягом чотирьох років навчалася в коледжі, і лише півтори години їзди відділяли нас. Тепер вона буде на відстані 1200 км від мене і ми вже не зможемо регулярно зустрічатись. Але я вірила, що Бог попіклується про неї.

Апостол Павло також відчував смуток, коли прощався з пресвітерами церкви в місті Ефес. Перед цим він заснував там общину і протягом трьох років навчав їх. Вони стали для нього немов сім’я. І тепер Павло мав подорожувати до Єрусалиму, знаючи, що навряд чи вони ще коли-небудь побачаться.

Втім апостол нагадав їм, що вони не залишаться самотніми. Сам Бог буде навчати їх через “слово благодаті” (Дії 20:32) і керувати через них Своєю Церквою. На відміну від апостола Павла, Бог завжди буде поруч із ними.

Інколи дуже важко розлучатися з дорогими людьми – чи то з дітьми, що окремо від нас будуватимуть своє гніздечко, чи то з друзями, що переїжджатимуть жити в інше місце. Ми розуміємо, що тепер не зможемо впливати на них. Наші шляхи розходяться. Але коли ми відпускаємо їхню руку, можемо вірити, що їх триматиме за руку Сам Господь. Він і далі (і набагато ефективніше за нас) буде формувати їхнє життя й задовольняти їхні потреби.