Коли я вперше побачив його, то заплакав. Він здавався живим і здоровим немовлятком, що спить у своєму маленькому ліжку. Але я знав, що він вже ніколи не прокинеться, по крайній мірі, до дня воскресіння.
Кілька місяців це немовлятко чіплялось за життя. Потім мама надіслала сумного листа, повідомляючи про його смерть. Вона писала про “дуже глибоку тугу, що породжує в душі невимовний стогін”. Далі вона свідчила: “Як глибоко Бог викарбував у наших серцях істину любові через це маленьке життя! Яким могутнім було це життя!”
Могутнім? Як можна таке казати?
Коротке життя маленького хлопчика стало безцінним уроком для його батьків, що навчає покладатися завжди на Бога. Навіть тоді, коли в житті відбуваються жахливі події! Важка, але втішна істина: Бог приходить до нас у часи болю. Він теж пізнав смуток, віддавши Свого Сина.
Серед глибокого болю ми звертаємося до пісень Давида, який колись виливав свою тугу, кажучи: “Доки, Господи, будеш мене забувати назавжди, доки будеш ховати від мене обличчя Своє?” (Пс. 12:2). І далі: “Просвітли мої очі, щоб на смерть не заснув я!” (Пс. 12:4). Водночас Давид спроможний був довіритись Богу: “Я надію на милість Твою покладаю, моє серце радіє спасінням Твоїм!” (Пс. 12:6).
Лише Господь може відкрити справжній сенс найбільш трагічних подій.
