Познайомившись з Адою, я дізнався, що вона пережила всіх своїх рідних та друзів, і тепер жила в будинку для людей літнього віку. “Це найважчий період у моєму житті, коли я бачу, що всі пішли з життя, а я залишилася сама”, − сказала вона. Одного разу я запитав Аду, що підтримує її цікавість до життя і як вона проводить час. У відповідь вона процитувала мені вірш, який записаний у Посланні до филип’ян 1:21. Там апостол Павло стверджує: “Бо для мене життя − то Христос, а смерть − то надбання”. “Якщо я ще на землі, то маю щось робити, – сказала далі Ада. – Коли почуваюся добре, можу свідчити тут іншим про Ісуса. Коли ж почуваюся недобре, залишається тільки молитись”.
Слід зазначити, що апостол Павло писав цього листа, перебуваючи у в’язниці. Він усвідомлював ту реальність, яку розуміють усі християни, коли життєві дні добігають кінця: хоча небеса такі близькі й бажані, останні дні нашого земного життя мають велике значення для Бога.
Як і Павло, Ада розуміла, що кожний її подих – це можливість ще послужити для слави Бога. Тому вона дарує любов іншим і знайомить їх зі своїм Спасителем.
Навіть у найчорніші моменти християни можуть триматися обітниці незмінної радості у Божій присутності. Поки живемо, можемо насолоджуватися відносинами з Богом. Він надає кожному моменту справжню значущість.
