“Кожен пірс є бажанням в камені!” – йдеться у вірші “Ода Марітіма” португальського поета Фернандо Пессоа. Пірс в його уяві є втіленням емоцій, які ми відчуваємо, коли від нас повільно відпливає корабель. Він відпливає, а пірс залишається, незмінний монумент надії і мрії, прощання і бажання. Ми прагнемо того, що втратили і до чого не можемо дістатися.

Португальське слово, переведене як “прагнення” , означає ностальгічне бажання, глибокий біль, який не піддається визначенню. Поет змальовує те, що важко описати.

Можна сказати, що гора Нево була Мойсеєвим “бажанням в камені”. З Нево він дивився на Обіцяний край − на край, якого він ніколи не дістанеться. Божі слова до Мойсея − “Я вчинив, що ти бачиш його власними очима, та туди не перейдеш” (Повт. 34:4) − здаються жорстокими. Однак якщо ми бачимо тільки це, то упускаємо суть того, що відбувається. Бог надає Мойсею велику втіху: “Оце той Край, що Я присягнув Авраамові, Ісакові та Якову, говорячи: Насінню твоєму Я дам його” (в. 4). Дуже скоро Мойсей залишить Нево і перейде у край, який значно кращий за Ханаан (в. 5).

У житті ми часто стоїмо на пірсі. Улюблені відходять, надії зникають, мрії вмирають. Серед усього цього ми відчуваємо відголос Едену і натяк на небеса. Наші бажання ведуть нас до Бога. Він є здійсненням наших мрій.