“ Я вивчаю скорботу інших і кожну біду. Можливо, від скорбот моїх я щось у них знайду”, – писала поетеса ХІХ століття Емілі Дікінсон. Цей вірш – зворушливий роздум над тим, наскільки неповторна кожна скорбота. Наприкінці Дікінсон трохи сором’язливо говорить про свою єдину, “пронизливу втіху”, яку знайшла на Голгофі. Ця втіха в тому, що її власні рани виявилися схожими на ті, які були в Спасителя: “ І я не можу повірити, що Він страждав, як я”.

У книзі Об’явлення Христос постає перед нами як “Агнець заколений” (Об. 5:6, 12). На Ньому все ще видно сліди катувань. Це рани, які Він отримав, взявши на Себе гріхи Своїх послідовників (1 Петра 2:24-25), щоб вони могли знайти нове життя та надію.

Книга Об’явлення описує час, коли Бог зітре “кожну сльозу” з очей своїх дітей (Об. 21:4). Господь не зменшує наш біль. Він дбає про неповторне горе кожної людини, запрошуючи людей у нову, цілющу реальність життя в Його Царстві, де “ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде” (в. 4). Там цілюща вода тектиме даром “від джерела живої води” (в. 6; див. Об. 22:2).

Спаситель поніс усі наші скорботи, тому ми можемо знайти спокій і зцілення в Його царстві.