“Ми завжди прагнемо служити Богу так, щоб це було приємно нам”, – писала в XVI столітті іспанська черниця Тереза Авільська. Вона проникливо розмірковує про наше бажання використовувати легші та “приємніші” способи служіння, замість того щоб віддати себе Богові повністю і нероздільно. Ми довіряємося Йому повільно, невпевнено і навіть неохоче. “І оскільки, – пише Тереза, – ми віддаємо Тобі наше життя по крихтах, то маємо задовольнятися тим, що Ти даєш нам свої дари по краплях. І так буде, доки ми повністю не віддамо Тобі все своє життя”.

Для людини довіра – явище неприродне. Отже, якби Божа благодать і любов залежали від нашої здатності довіряти Йому, це стало б серйозною проблемою.

Але, як сказано в Євангелії від Івана, Бог першим полюбив нас (1 Ів. 4:19). Це сталося задовго до того, як ми змогли полюбити Його. Він пожертвував заради нас Своїм Сином. “Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас”, – каже апостол Іван із захопленням та вдячністю (в. 10).

Поступово і обережно Бог зцілює наші серця, щоб ми могли приймати Його любов. Крапля за краплею вона допомагає нам залишити страхи (в. 18). Крапля за краплею Його благодать наповнює наші серця, поки ми, нарешті, не виявимо в собі рясні потоки Його краси та любові.