Дивіться на плід
“Будь ласка, справжня людина, встаньте”. Ця знайома фраза звучить у кінці кожного епізоду телегри “ Сказати правду ”. Чотири знаменитості ставлять запитання трьом людям, які позиціонують себе, як одна й та сама людина. Звичайно, двоє з них лише вдають це. І треба розпізнати серед трьох справжню людину, про яку йде мова. В одному з епізодів знаменитості намагалися розгадати “справжнього Джонні Маркса”, який написав слова до пісні “Рудольф, червононосий олень”. Знаменитостям було складно зрозуміти, хто є хто, навіть поставивши гарні запитання. Підставні особистості спотворювали правду, що робилося заради розваги телеглядачів.
Нам потрібна допомога Ісуса
Настав день, коли я зрозумів, що мій батько не є незламним. Ще з дитинства пам’ятаю, яким він був сильним та рішучим. Але коли я став дорослим, він травмував собі спину, і я усвідомив, що він все ж таки смертна людина. У той період я допомагав батьку приймати ванну, одягатися і навіть підносити склянку води до рота. Для нього то було дуже принизливо. Втім після декількох спроб робити все самостійно він, зрештою, визнав: “Без твоєї допомоги я нічого не можу зробити”. Згодом батько відновився, однак той досвід надав нам обом важливий урок. Ми потребуємо один одного.
Розкажіть домашнім про віру
“Бо нема місця кращого, ніж рідний дім. Бо нема місця кращого, ніж рідний дім”. Ці незабутні слова, промовлені дівчинкою Дороті з казки “ Чарівник Країни Оз ”, відображають прийом розповіді, використаний у численних історіях, серед яких: “ Зоряні в ійни” та “ Король Лев ”. Він називається “шляхом героя”. Пересічна людина живе звичайним життям, як раптом опиняється перед можливістю стати частиною надзвичайної пригоди. Персонаж залишає дім і подорожує до іншого світу, де на нього чекають різні випробування, а також помічники та лиходії. Якщо він героїчно проходить усі випробування, то повертається додому з багатьма історіями і зі здобутою мудрістю. Останнє дуже важливе.
Отче наш
Зазвичай кожного ранку я повторюю Молитву Господню, бо не готовий до початку нового дня, допоки не занурю себе в її слова. Нещодавно я встиг промовити лише два слова: “Отче наш”, як раптом задзвонив мій телефон. Мене це здивувало, бо годинник показував 5:43 ранку. Здогадуєтесь, хто дзвонив? На екрані телефона висвітилося слово “Тато”. Однак дзвінок швидко припинився, що я й не встиг відповісти. Я зрозумів, що батько просто помилився. Випадковий збіг? Можливо, однак я вірю, що ми живемо у світі, переповненому Божою милістю. У той день мені потрібне було нагадування про присутність мого Небесного Отця.
Одкровення і запевнення
У 2019 році було декілька дуже креативних повідомлень про стать очікуваної дитини. У липні з’явилося відео, на якому автомобіль випускає блакитний дим, що означало: “Буде хлопчик!” У вересні з невеликого літака в Техасі вилили сотні літрів рожевої води, аби оголосити: “Буде дівчинка!” Однак було ще одне “повідомлення”, яке розкрило важливі речі про світ, у якому ці діти зростатимуть. У кінці 2019 року на веб-сайті YouVersion було вказано, що найбільш вживаним віршем року в онлайн і мобільному біблійному додатку був текст із Послання до филип’ян: “Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою” (Фил. 4:6).
Голос Отця
Нещодавно помер батько мого друга. Коли він захворів, його стан почав стрімко погіршуватися, і за лічені дні він помер. У мого друга завжди були тісні стосунки з батьком, втім все одно ще було багато непоставлених запитань, незнайдених відповідей і непроведених розмов. Так багато ще не сказано, а його батько вже пішов у вічність. Мій друг – дипломований психолог. Він знає, як допомагати людям у скорботі, як допомагати іншим проходити крізь ці бурхливі води. Втім мені він сказав: “Інколи мені просто треба почути голос батька, запевнення в його любові. Це завжди мало для мене велике значення”.
Молитви без відповіді
Ми вже приїхали? – Ще ні. Ми вже приїхали ? – Ще ні. Такою була наша гра під час першої (і, звичайно, не останньої) шістнадцятигодинної подорожі додому з Колорадо в Арканзас, коли наші діти були ще маленькими. Якби я отримував долар за кожний раз, коли вони мене питали, я б назбирав цілу купу грошей. Це запитання задавали мої діти, і це запитання задавав я, водій: “Ми вже приїхали?” А відповідь залишалася незмінною: “Ще ні, однак вже скоро”.
Давати, поки живий
Останні десятиліття свого життя успішний бізнесмен присвятив благодійності. Будучи мультимільярдером, він пожертвував багато коштів на різні проєкти, наприклад, на встановлення миру в Північній Ірландії і на модернізацію системи охорони здоров’я у В’єтнамі. Незадовго до своєї смерті бізнесмен витратив 350 мільйонів доларів на перетворення нью-йоркського острова Рузвельта в технологічний центр. Чоловік сказав: “Я твердо вірю в принцип «давати, поки живий». Не бачу причин це відкладати… Крім того, краще давати, поки ви живі, ніж давати, коли ви вже мертві”. Давати, поки живий – чудовий принцип.
Не залишайте зібрання
Я був первістком баптистського проповідника. Отже, як і очікувалося, щонеділі мав бути в церкві. Можливі винятки? Так, якщо в мене була висока температура. Однак мені подобалося бути в церкві, і я ходив туди навіть з температурою. Проте світ змінився, і кількість людей, які регулярно відвідують богослужіння, зменшилась. Безумовно, одразу виникає питання: “Чому?” Відповідей багато, і всі вони різні. Письменниця Кетлін Норріс протиставляє відповідям на це питання слова свого знайомого пастора. Коли його запитали: “Чому ми ходимо до церкви?”, він сказав: “Ми йдемо до церкви заради інших людей. Можливо, хтось потребує саме вашої присутності”.
Справжні поклонники
І ось нарешті вона отримала шанс відвідати церкву. Всередині вона зайшла в печеру. Вузький простір освітлювався свічками і лампадами, а на мармуровій підлозі виднілася чотирнадцятикутна срібна зірка. Письменниця Енні Діллард була в Храмі Різдва Христового, у місці, де, згідно з традицією, народився Ісус Христос. Однак вона була дещо розчарована, бо усвідомлювала, що Бог значно більший за цю цятку.
Бог втішається вами
Через сімнадцять місяців після народження нашого первістка, хлопчика, у нас народилася дівчинка. Я дуже радів появі доньки, однак мені було трохи ніяково, бо то була незвідана для мене територія. Ми дали їй ім’я Сара. Для мене то був привілей її колисати, щоб дружина могла відпочити. Не знаю чому, однак я почав колисати її піснею, і співав я їй: “Ти моє сонечко”. Тримаючи доньку на руках або стоячи над колискою, я завжди їй співав і дуже любив ці миті. Зараз їй двадцять, однак я й досі називаю її “Сонечком”.
Що тільки…
Ввечері кожної п’ятниці ми з родиною дивимося національну програму новин, яка завжди завершується підбадьорливою історією. Подібні історії, на відміну від решти новин, завжди слугують ковтком свіжого повітря. У нещодавній “добрій” історії мова йшла про журналістку, яка захворіла на COVID-19, повністю вилікувалася і вирішила пожертвувати свою плазму, аби допомогти іншим у боротьбі з вірусом. Тоді якраз точилися дискусії стосовно дієвості антитіл, і багато людей відчували цілковиту безпорадність. Однак журналістка, навіть попри дискомфортний процес передачі плазми (через голку), вважала свій вчинок “маленькою ціною за потенційний виграш”.
Вагома причина
Дві жінки сиділи на місцях по обидві сторони біля проходу. Політ тривав дві години, і я не міг не спостерігати за їхнім спілкуванням. Було очевидно, що вони знали одна одну, можливо, навіть були родичками. Молодша з них (віком за шістдесят) постійно щось діставала з сумки, аби передати це старшій (віком за дев’яносто): то шматочки свіжого яблука, то домашні сандвічі, то серветку, то, зрештою, свіжу газету. Кожен раз це робилося з такою ніжністю, з такою гідністю. Коли ми вже стояли, щоб вийти з літака, я сказав молодшій жінці: “Я помітив, з якою турботою ви до неї ставилися. Це було прекрасно”. Жінка відповіла: “Це моя найкраща подруга. Вона – моя мама”.
Неспішна молитва
За словами Аліси Каголусуни, гавайці, перед тим як увійти до храму, тривалий час готуються, сидячи за його межами. А ввійшовши до нього, вони неспішно йдуть до вівтаря, щоб помолитися. Вийшовши з храму, вони знову тривалий час сидять біля нього, аби “вдихнути життя” у свої молитви. Натомість молитви місіонерів, коли ті прибули на острів, гавайцям іноді здавалися дивними. Місіонери вставали, промовляли декілька речень, називаючи це “молитвою”, казали “амінь” і на цьому завершували. Гавайці називали ці молитви “бездушними”.
Проводячи час із Богом
“Там, де тече ріка” – це дивовижний роман Нормана Макліна про двох хлопчиків, які зростали на заході штату Монтана разом із батьком, пресвітеріанським служителем. Недільними ранками Норман і його брат Пол ходили до церкви, де слухали проповіді свого батька. Ввечері в неділю відбувалося інше богослужіння, і батько знову проповідував. Однак у періоди між цими двома служіннями хлопчики ходили з ним через пагорби та струмки, “поки він відновлювався між богослужіннями”. Батько навмисно усамітнювався, “аби відновити душу і сповнитися силами для вечірньої проповіді”.