“Не помру, але житиму, і буду звіщати про чини Господні!” (Псалом 118:17).

Ці рядки я написала у зв’язку з тим, що 16 років тому моя донечка Оленка пішла до свого Небесного Отця, але для мене вона жива до сих пір. Вона не померла, а просто пішла у вічне царство нашого Господа. І я живу, знаючи, що ми з нею зустрінемося. Своєю любов’ю до людей і силою духу вона залишила незабутній слід на землі. Тяжкий недуг припинив її земне життя, коли їй було 17 років, але вона встигла впустити Бога у своє серце, прийняти святе водне хрещення, не дивлячись на хворобу. З річки її просто винесли на руках.

Гортаю сторінки її Біблії, де вона підкреслювала улюблені вірші, й знаходжу: “Серце радісне добре лікує, а пригноблений дух сушить кості” (Приповістей 17:22).

“Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом” (Приповістей 17:17).

Незважаючи на сильний біль, вона завжди усміхалась, ніколи не скаржилась. Лежачи в лікарні, вона втішала дітей у палаті. Коли їй було 4 роки і вона перший раз лежала в реанімації, то вона мені розповідала, що хтось великий, добрий, і сильний неначе стояв поруч із ліжком, тримав її за руку та втішав, що він завжди буде поруч.

Не знаю, що це було… Але те, що в Бозі вона черпала свої сили – це точно. Вона завжди говорила, що не боїться йти, бо знала куди йде.

Пам’ятаю, як вона, лежачи в ліжку, дивилася через вікно на небо і говорила: “Як же там добре буде!” І ще на пам’ять вона залишила свої вірші. Ось один із них:

Бог есть,
Он есть всегда.
Он бесконечный, как вода.
Он был со мной, Он был всегда,
Ведь Он един на все века.
Бывает и не вижу я Его, –
В душе со мной он все равно.

Скипа Аліна Іванівна, Україна