Моє дитинство проминуло в штаті Міннесота, відомому своїми чарівними озерами. Тому я часто любила ходити в походи, щоб насолодитися красою Божого творіння. Але єдине, що мені не дуже подобалося, − це спати в тоненькому наметі, особливо, коли вночі йде дощ.

Дрож проймає моє тіло, коли згадую, що один із героїв віри минулого жив у наметі сто років. Коли Аврааму було 75 років, він отримав повеління від Бога залишити батьківщину й піти до невідомої країни (Бут. 12:1-2). Авраам послухався Бога, повіривши, що Він виконає Свою обітницю. І решту свого життя (аж поки не помер у 175-річному віці) патріарх жив у чужій країні в наметі.

Маловірогідно, що ми отримаємо від Бога наказ вести кочовий спосіб життя. Проте справжнім християнам властиво навіть у найкомфортніших умовах тужити за небесними оселями, відчуваючи себе чужими у цьому гріховному світі. Авраам колись страждав у наметі від вологи та сонячних променів, що проникали крізь тонку тканину намету, але він із вірою чекав на місто майбутнього проживання, “що Бог його будівничий та творець” (Євр. 11:10). Подібно Аврааму, можемо знаходити надію в тому, що Господь працює над оновленням всього Свого творіння, готуючи для нас країну “кращу, цебто небесну” (Євр. 11:16).