Прощаючись зі своєю внучкою Алісою, ми слідуємо вже звичній схемі: обхвачуємо одна одну руками і протягом двадцяти секунд показово плачемо й схлипуємо. Потім робимо крок назад і недбало кидаємо одна одній: “Бувай!” Розвертаємося і йдемо. Незважаючи на цю маленьку “прощальну виставу”, ми завжди впевнені, що незабаром побачимося.
Але інколи дуже важко терпіти біль розлучення з тими, які нам дуже дорогі. Коли апостол Павло прощався з пресвітерами Ефесу, був “плач великий, і вони припадали на Павлову шию… сумували з-за слова, яке він прорік, що не бачитимуть більш обличчя його” (Дії 20:37-38).
Але найбільший сум крає наше серце тоді, коли нас розлучає смерть, і ми проводжаємо когось в останню путь. Ми плачемо. Ридаємо. Як далі жити з думкою, що вже більше ніколи не обіймеш кохану, дорогу тобі людину?
Проте апостол Павло застерігає, щоб ми “не сумували, як і інші, що надії не мають” . Він пише про майбутнє возз’єднання тих, хто вірують, “що Ісус був умер і воскрес” (1 Сол. 4:13-18). “Сам бо Господь із наказом, при голосі Архангола та при Божій сурмі зійде з неба”, і ті, хто вже померли, возз’єднаються з Ісусом Христом разом із тими, які будуть ще живі. Яка то буде зустріч!
Та найкраще за все – це те, що ми вічно будемо разом з Господом. У цьому наша вічна надія.
