Якось пізно ввечері мені зателефонувала подруга, яка лікувалась від раку. Почувши її нестримні ридання, я розплакалась разом із нею. Я молилась пошепки: “Що маю робити, Господи?”
Я не могла нічим їй зарадити. Не могла змінити ситуацію і навіть знайти якесь доречне слово для підбадьорення. Але я знала, хто може їй допомогти. Проливаючи сльози разом із подругою, я пошепки повторювала: “Ісусе! Ісусе! Ісусе!”
Плач подруги поступово став стихати, перетворюючись на шмигання носом. Потім слухавку взяв її чоловік. “Вона заснула, – сказав він. – Ми зателефонуємо завтра”.
Я повісила слухавку і виплакалася вволю в подушку, звертаючись у молитві до Бога.
Євангеліст Марк розповідає про одного чоловіка, син якого дуже страждав. Вбитий горем батько привів бідолашного до Ісуса (Мр. 9:17). Розповідаючи історію хвороби свого сина, він не міг здолати своїх сумнівів (Мр. 9:20-22). Він усвідомлював, що його слабка віра потребує зміцнення силою Ісуса (Мр. 9:24). І коли Ісус втрутився, батько й син отримали свободу, надію та мир (Мр. 9:25-27).
Коли страждають дорогі нам люди, в нас виникає природне бажання робити правильні речі, казати правильні слова. Але Христос − єдиний, Хто дійсно може нам допомогти. Коли ми кличемо Ім’я Ісуса, Він може сповнити нас вірою, щоб покладатися нам на силу Його присутності.
