Я зростав у церкві, де було багато традицій. Одна з них вступала в дію тоді, коли помирав улюблений член родини або друг. Невдовзі після смерті на церковному стільці або на живописі в коридорі прикріпляли мідну дошку з написом: “На згадку про…” На ній було вигравіруване ім’я померлого – яскрава згадка про нього. Я завжди шанобливо ставився до цих пам’ятників. І досі це роблю. Водночас вони завжди наштовхували мене на роздуми, бо вони є статичними й бездушними предметами, у буквальному значенні “не живими”. Чи є спосіб привнести у пам’ятник елемент “життя”?

Після смерті свого улюбленого друга Йонатана Давид хотів пам’ятати про нього і виконати свою обітницю (1 Сам. 20:12-17). Однак замість пошуків чогось статичного, Давид шукав і знайшов дещо живе – сина Йонатана (2 Сам. 9:3). Рішення Давида було особливим. Він вирішив виявити доброту (2 Сам. 9:1) до Мефівошета (2 Сам. 9:6-7) через повернення власності (“все поле твого батька Саула”) і постійне забезпечення їжею і питтям (“ти будеш завжди їсти хліб при моєму столі”).

Створюючи на згадку про померлих меморіальні дошки і картини, будемо також пам’ятати приклад Давида і виявляти доброту до живих.