“Я лежав на ліжку, впиваючись позбавленим смаку лікером і відчаєм, – писав журналіст Малкольм Маггерідж про один особливо гнітючий вечір, коли він був розвідником під час Другої світової війни. – Один у всесвіті, в вічності, без найменшого проблиску світла”.

У такому стані він зробив єдину, на його думку, розумну річ – спробував втопитися. Приїхавши до найближчого побережжя Мадагаскару, він почав пливти все далі до океанських глибин, допоки не виснажився. Маггерідж озирнувся назад і мигцем побачив прибережні вогні. Не розуміючи чому, він почав пливти назад до вогнів. Попри втому, він відчув “неймовірну радість”.

Маггерідж не розумів, як саме це відбулося, однак усвідомив, що в ту похмуру мить Бог простяг до нього руку, вселивши в нього надію, і то був надприродний прояв. Про цю надію неодноразово писав апостол Павло. У листі до Ефесян він зазначив, що до пізнання Христа всі ми “мертві були через [наші] провини й гріхи… не мавши надії й без Бога на світі” (Еф. 2:1, 12). Однак “Бог… багатий на милосердя… нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом” (вв. 4-5).

Світ намагається затягнути нас до безодні, втім немає підстав піддаватися відчаю. Маггерідж каже про свій заплив у морі: “Я зрозумів, що темряви не існувало; існувала лише можливість втратити з очей світло, яке сяє вічно”.