За словами Аліси Каголусуни, гавайці, перед тим як увійти до храму, тривалий час готуються, сидячи за його межами. А ввійшовши до нього, вони неспішно йдуть до вівтаря, щоб помолитися. Вийшовши з храму, вони знову тривалий час сидять біля нього, аби “вдихнути життя” у свої молитви. Натомість молитви місіонерів, коли ті прибули на острів, гавайцям іноді здавалися дивними. Місіонери вставали, промовляли декілька речень, називаючи це “молитвою”, казали “амінь” і на цьому завершували. Гавайці називали ці молитви “бездушними”.
Розповідь Аліси показує, що віруючі не завжди користуються можливістю заспокоїтися та пізнавати (Пс. 45:11). Безумовно, Бог чує наші молитви, якими б вони не були – швидкими чи повільними. Втім часто ритм нашого життя нагадує ритм наших сердець. Нам треба виділяти достатню кількість часу, щоб дати Богу можливість промовляти не лише до нас, але і до оточуючих людей. Скільки життєдайних моментів ми втратили, поспішаючи сказати “амінь”?
Ми часто нетерплячі до всього – від повільних людей до повільного руху автотранспорту. Натомість Бог у Своїй доброті каже: “Заспокойтесь. Переведіть подих. Не спішіть і пам’ятайте, що Я Бог, ваш притулок, сила та постійна допомога в біді”. Робити так означає розуміти, що Господь є Богом. Робити так означає довіряти. Робити так означає жити.
