Зі сльозами на очах я відчайдушно шукала своє весільне колечко і каблучку, подаровану на ювілей весілля. Після години пошуків під усіма подушками та в кожному кутку нашого дому Алан сказав: “Не переймайся. Ми купимо нові”.
“Дякую, – відповіла я, – але вони мені дорогі як пам’ять, і це перевершує будь-яку матеріальну цінність. Їх нічим не заміниш”. І я продовжила шукати прикраси, молячись: “Боже, будь ласка, допоможи мені їх знайти”.
Згодом, перевіривши кишені у кофті, яку одягала на цьому тижні, я нарешті знайшла безцінні прикраси. “Дякую, Ісусе!” – вигукнула я. Радіючи з чоловіком цій знахідці, я згадала притчу про жінку, яка загубила монету (Лк. 15:8-10). Я, як і та жінка, що шукала загублену срібну монету, знала справжню цінність загубленого. Не було нічого поганого в бажанні віднайти цінні для себе речі. За допомогою цієї історії Ісус хотів наголосити на Своєму бажанні врятувати кожну створену Ним людину. Усі небеса радіють каяттю навіть одного грішника.
Як чудово стати людиною, яка молиться за інших так само палко, як і за втрачені коштовності. Яка то радість, коли хтось кається і присвячує своє життя Христу. Якщо ми віримо в Ісуса, то маємо бути вдячними за виявлену до нас любов Того, Хто нас шукав доти, доки не знайшов, бо вважав нас гідними цього.
