Минули роки, відтоді як мій давній друг і я бачили один одного. За той час у нього діагностували рак, і він розпочав лікування. Несподівана подорож до його штату надала мені можливість знову з ним зустрітись. Увійшовши до ресторану, я побачив його, і наші очі наповнилися слізьми. Як давно ми не сиділи ось так в одній кімнаті, і тепер загроза смерті нагадала нам про швидкоплинність життя. Наша давня дружба була наповнена пригодами, пустощами, сміхом, втратами та любов’ю. У нас було стільки любові, що в наших очах виднілися сльози, коли ми дивились один на одного.

Господь Ісус також плакав, коли стояв перед гробницею Свого доброго друга Лазаря. Цей момент описаний в Євангелії від Івана: “І сказав: «Де його ви поклали?» Говорять Йому: «Іди, Господи, та подивися!»” І далі ми читаємо слова, які розкривають глибину людськості Христа: “І закапали сльози Ісусові” (Ів. 11:34-35). То була зворушлива мить, і про це також свідчить реакція юдеїв: “Дивись, як кохав Він його!” (в. 36). Ці слова слугують більш ніж достатньою підставою, щоб зупинитись і прославити Друга, Якому відома кожна наша слабкість, бо він став подібний до нас. Ісус є Спасителем, Який любить і розуміє нас.