Якось грудневого ранку 1992 року я їхав дорогою на пікапі свого діда, як раптом задні колеса почало заносити. Я не бачив ожеледиці, але добре її відчув. Машину стало кидати з боку в бік: один занос, другий, третій – і ось, я опинився в повітрі, зірвавшись з п’ятиметрового насипу. Пам’ятаю, як подумав: “Це круто, ось тільки вмирати не хочеться”. За мить машина приземлилася на крутий схил і, перекидаючись, покотилася вниз. Я виліз із розбитої кабіни, на щастя, цілком неушкодженим.

Бог мене помилував. А що дідусь? Про машину, що не підлягала відновленню, він не сказав мені ні слова. Не лаяв, не висував матеріальних претензій, нічого. Тільки усміхався, радіючи, що я живий та здоровий.

Прощення дідуся нагадує мені про милість Господа, як про це говорить пророк Єремія. Незважаючи на безперечну провину ізраїльтян, Бог обіцяв відновити стосунки зі Своїм народом, кажучи: “Їхню провину прощу, і не буду вже згадувати їм гріха” (Єр. 31:34).

Я впевнений, що дідусь до кінця днів пам’ятав, хто розбив його пікап. Але він зробив так само, як Бог, не згадуючи про це, не дорікаючи і не вимагаючи компенсувати збитки. Подібно до Господа, дідусь вирішив поводитися так, ніби того, що я зробив, ніколи не було.