Наші автори

Переглянути усе
Adam Holz

Адам Хольц

Адам Хольц − старший редактор-кореспондент сайта “Focus on the Family” (“Сім’я у фокусі”). Крім цього він працює помічником редактора журналу “Discipleship” (“Учнівство”), а також пише матеріали для біблійних уроків “Beating Busyness” (“Повна залученість”). Адам одружений на Дженніфер, служебниці пресвітеріанської церкви. У них троє дітей, які люблять плавання, гімнастику, театр, грати на піаніно і питати тата, що на десерт. У вільний час Адам захоплюється грою на електрогітарі.

Статті Адам Хольц

Якір надії серед тривог

Чи є у вас проблема з неспокоєм? У мене є. Я змагаюсь зі стурбованістю майже щодня. Мене непокоять важливі речі. Непокоять і дрібні. Інколи мені здається, що мене непокоїть буквально все. Одного разу, коли був ще підлітком, я навіть телефонував з дому в поліцію, коли мої батьки десь затрималися на чотири години.

Кохана!

“Кохана!” – вигукнула моя донька, збираючись кудись одного ранку. Я відразу не зрозумів, про що вона. Донька ж пальцем постукала по своїй футболці, яка дісталась їй від кузини – на ній було великими буквами написане слово “кохана”. Я міцно обійняв її і сказав: “Ти дійсно кохана!” Вона усміхнулася з щирою радістю і побігла від мене, стрибаючи й повторюючи слово “кохана”.

Ллється через край

“О, ні! Ні! Ні!” – закричав я. Але це не допомогло. Коли забився унітаз, я подумав, що вирішити цю проблему можна ще раз змивши його. Але це призвело до цілком протилежних наслідків. Я зрозумів свою помилку і тепер стояв, безпорадно споглядаючи, як вода ллється на підлогу.

Під час бурі

Вітер завивав, блискавки пронизували небо, хвилі били у борт. Я вже думав, що нам кінець. Дідусь взяв мене рибалити на озеро, але ми дещо запізнилися повернутися. І коли сонце зайшло, шалений шквал налетів на наш маленький човник. Дідусь наказав мені сидіти спереду, щоб човен не перекинувся. Жах охопив моє серце. Але потім я почав молитися. Мені тоді було чотирнадцять років.

Радість Божої присутності

“Що я накоїв?” Я сподівався, що то будуть найкращі роки мого життя. Натомість на мене чекав період найбільшої самотності. Відразу після закінчення коледжу я отримав “справжню” роботу, але за сотні кілометрів від свого рідного міста. Тому мій оптимізм та натхнення швидко щезли. Я жив у маленькій квартирі без меблів. Я не знав міста. Не знав нікого. Так, робота була цікава, але самотність мене просто вбивала .

Павуки та Божа присутність

Павуки. Не знаю жодної дитини, якій би вони подобались – принаймні в їхній кімнаті, коли вони лягають спати. Одного вечора моя донька, йдучи до ліжка, начебто побачила павука. “Тату!!! Павук!!!” – відразу заволала вона. Та незважаючи на всю свою рішучість, я не міг знайти цього восьминогого непроханого гостя. Я намагався заспокоїти її, що ніякого павука немає, але все це було даремно. Вона погодилася лягти у своє ліжко лише тоді, коли я пообіцяв, що стоятиму біля неї і стерегтиму її.

Використати можливість

Як і багато інших людей, я маю проблему з недостатнім фізичним навантаженням. Тому я придбав педометр – прилад, який рахує кроки. Замість того, щоб бурчати, коли змушений злазити зі свого дивана, я тепер радію кожній можливості зробити кілька зайвих кроків. Звичайні буденні обов’язки – такі як принести дитині чашку води – перетворились на можливості, що допомагають мені працювати над досягненням ширшої цілі. В цьому розумінні крокомір цілком змінив моє ставлення до “зайвих” кроків і мою мотивацію. Тепер я використовую кожну можливість збільшити кількість своїх кроків.

Обітниці, обітниці

У нас із моєю молодшою донькою є гра, яку ми називаємо “Щипачки”. Коли вона підіймається по сходах, я наздоганяю її і намагаюся легенько вщипнути. Правила такі, що я можу її щипати, коли вона на сходах. Якщо вона на горі, то вона в безпеці. Іноді вона не в настрої грати. В таких випадках вона суворо говорить мені: “Не щипати!” А я відповідаю: “Не буду. Обіцяю”.

Виховуючи серце слуги

Це був важкий день на роботі. Коли я приїхав додому, прийшов час почати “іншу” роботу: бути гарним батьком. Привітання дружини та дітей згодом перейшли в запитання та прохання: “Татку, що на вечерю?”, “Татку, можеш принести води?”, “Татку, ми пограємо у футбол?”