“Будь ласка, наведи порядок у вітальні перед сном”, – сказав я одній зі своїх доньок. Реакція була миттєвою: “А чому я?”
Коли наші дівчатка були маленькі, такі слова звучали регулярно. І моя відповідь завжди була однаковою: “Не хвилюйся за своїх сестер. Я попросив тебе”.
В Євангелії від Івана можна побачити, як ця людська схильність виявилася серед учнів. Ісус щойно відновив у служінні Петра після того, як той тричі зрікся Його (див. Ів. 18:15-18, 25-27), і сказав: “Іди за Мною” (Ів. 21:19). Простий, але тривожний наказ. Ісус дав зрозуміти, що наприкінці шляху Петра чекає мученицька смерть (вв. 18-19).
Важко сказати, чи зрозумів апостол зміст цих слів, хоча, швидше за все, він зрозумів, що буде несолодко. Але він побачив іншого учня, що стояв позаду, і запитав: “Господи, цей же що?” На це Ісус відповів: “Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду, що до того тобі? Ти йди за Мною” (вв. 21-22).
Як часто ми буваємо схожі на Петра! Дивимося на інших людей, не звертаючи уваги на те, що Бог робить із нами. Наприкінці життя, коли смерть, передбачена Ісусом, була набагато ближчою, Петро писав віруючим: “Як слухняні, не застосовуйтеся до попередніх пожадливостей вашого невідання, але за Святим, що покликав вас, будьте й самі святі в усім вашім поводженні” (1 Петр. 1:14-15). Цього достатньо, щоб залишатися зосередженими на Господі, а не на тих, хто оточує нас.
