У дитинстві я вважала дорослих мудрими і нездатними до помилок. “Вони завжди знають, що робити. Одного дня, коли я стану дорослою, я теж завжди знатиму, що робити”, – думала я. Що ж, той “день” настав багато років тому, але я й досі часто не знаю, що робити. Чи то хвороба в родині, чи то проблеми на роботі, чи то конфлікт у стосунках – такі моменти розбивають усі ілюзії особистого контролю і сили. І в мене залишається лише один варіант – заплющити очі і прошепотіти: “Господи, допоможи”.
Апостол Павло розумів це почуття безпорадності. “Колючка” в його тілі, яка могла бути фізичною недугою, завдавала йому багато розчарувань і болю. Втім саме через неї Павло відчував Божу любов, Його обітниці та благословіння, цілком достатні для того, щоб витримати і подолати свої труднощі (2 Кор. 12:9). Він зрозумів, що особиста слабкість і безпорадність не означають поразку. Якщо вони з довірою віддаються Богу, то стають інструментами для Його роботи в цих обставинах (вв. 9-10).
Те, що ми дорослі, насправді не означає, що ми все знаємо. Безумовно, з віком ми стаємо мудрішими, втім наші слабкості часто показують, наскільки ми насправді безсилі. Наша справжня сила в Христі: “Коли-бо я слабий, тоді я сильний” (в. 10). По-справжньому зростати означає знати, довіряти і підкорюватись силі, яка приходить, коли ми усвідомлюємо, що потребуємо Божої допомоги.
