У 1960 році Отто Премінгер своїм фільмом “Вихід” спровокував полеміку. Ґрунтуючись на романі Леона Юріса, він розповідає вигадану історію про єврейських біженців, які емігрували до Палестини після Другої світової війни. Фільм завершується сценою з тілами молодої єврейської дівчини та арабського чоловіка, жертв вбивства, похованих в одній могилі на території, яка незабаром стане державою Ізраїль.

Премінгер дає нам право самостійно зробити висновок. Чи це метафора відчаю, мрії, яка похована назавжди? Чи це символ надії, коли два народи з історією ненависті та ворожнечі об’єднуються разом – у смерті та в житті?

Можливо, сини Кореєві, яким приписують написання Псалма 86, сприйняли б цю сцену саме так. Вони передчували мир, якого ми і досі чекаємо. Про Єрусалим вони писали: “Славне розповідають про тебе, місто Боже” (в. 3). Вони співали про день, коли народи, які воювали проти євреїв, зберуться разом, щоб визнати єдиного істинного Бога: Рагав (Єгипет), Вавилон, Филистея, Тир, Куш (в. 4). Всі будуть приваблені до Єрусалима і до Бога.

Закінчується псалом урочисто. Люди в Єрусалимі співатимуть: “У Тобі – всі джерела мої” (в. 7). Про кого вони співають? Про Того, Хто є Вода Жива, Джерело всього життя (Ів. 4:14). Ісус – єдиний, Хто може принести тривалий мир та єдність.