Емілі слухала в колі друзів розповіді про те, як вони зі своїми родинами святкують День Подяки. “Ми ходимо по кімнаті, і кожен розповідає, за що саме він вдячний Богу”, – сказав Гарі. Інший друг на ім’я Ренді вказав на спільну молитву й чудові страви. Він згадав той час, коли ще був живий його татко. “Хоча в нього було слабоумство, його молитви подяки завжди були зрозумілими, – сказав він. – А ще ми співаємо всією родиною. Моя бабуся співає й співає – не зупинити”. Емілі думала про свою сім’ю, і їй ставало все сумніше й прикріше. “А у нас така традиція: їсти індика, дивитись телевізор – і жодного слова про Бога; ніякої подяки!” – поскаржилась вона.

Але Емілі відразу стало соромно за себе. “Це ж моя сім’я , – подумала вона. – Хочеш щось змінити у святкуванні Дня Подяки? Зроби це!” І вона вирішила сказати кожному члену своєї родини – сестрі, племінниці, брату й тітці, – що дуже вдячна за них Богу. Тож, коли настав День Подяки, вона кожному з них окремо висловила щиру подяку. І всі вони відчули її любов. Це було непросто, тому що в її родині не звикли до таких речей. Але Емі було радісно, що вона засвідчила рідним свою любов.

Апостол Павло навчав, щоб усі слова віруючих були “добрі на потрібне збудування”, щоб “подавали благодать тим, хто чує” (Еф. 4:29).