Налякані курчата бігли хто куди, коли між хатинками вбогого селища з гуркотом проїжджали фури з гуманітарною допомогою. Босоногі діти здивовано дивились на них. Машини на цій розбитій дощами дорозі були рідкістю.
Раптово в очі конвою впав обнесений стіною розкішний особняк. То був будинок мера – хоча він і не жив у ньому. Людям його селища бракувало найнеобхідніших речей, в той час як сам він байдикував у розкоші в далекому місті. Така несправедливість розгнівила колись і пророка Авакума: “Аж доки я, Господи, кликати буду, а Ти не почуєш?” (Ав. 1:2). Але Бог відповів: “Горе тому, хто для себе розмножує те, що не його!.. Горе тому, хто неправедний зиск побирає для дому свого” (Ав. 2:6, 9). Суд гряде!
Ми позитивно ставимося до Божого суду над іншими, але книга пророка Авакума змушує нас зупинитись і замислитись: “А Господь у Своїм храмі святім, мовчи перед обличчям Його, уся земле!” (Ав. 2:20). Мають мовчати і кривдники, і скривджені. Інколи найбільш слушна наша реакція на Боже мовчання – тиша!
Чому тиша? Тому що дуже легко, дивлячись на кривду інших, забути про власну духовну убогість. Тиша дозволяє нам усвідомлювати свою гріховність у присутності святого Бога. Авакум навчився довіряти Богу. Ми також можемо навчитися цьому. Бог усе контролює і для всього у Нього є свій час.
