Нещодавно ми взяли до себе на ночівлю нашу внучку Моріа. Їй лише один рік і 10 місяців, і вона вперше була в нас без своїх старших братів. Ми виливали на неї багато любові, приділяли їй всю свою увагу і з радістю виконували всі її забаганки. Наступного дня ми привезли її додому, попрощались і попрямували до дверей на вихід. Але коли Моріа побачила це, то, не кажучи ані слова, схопила свою сумочку (яка все ще стояла біля дверей) і почала йти за нами.

Ця картина закарбувалась у моїй пам’яті: Моріа з памперсом і в переплутаних сандаліях знову була готова їхати разом із дідусем та бабусею. Щоразу я посміхаюсь, згадуючи цей момент. Дівчинка знову хотіла поїхати з нами, щоб ми ще раз віддали їй увесь свій час.

Хоча наша внучка поки ще не може висловити це словами, вона відчуває, що її люблять і цінують. Наша любов до Моріа є маленьким, недосконалим відображенням Божої любові до нас. “Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими, і ними ми є” (1 Ів. 3:1).

Коли ми вірою приймаємо Ісуса як свого Спасителя, то стаємо Його дітьми й починаємо розуміти всю велич Його любові, яку Він явив нам, умерши за нас (1 Ів. 3:16). І нашим бажанням стає догоджання Йому в усьому, що ми кажемо й робимо (1 Ів. 3:6). Ми прагнемо любити Його й проводити разом із Ним час.