У нас із моєю молодшою донькою є гра, яку ми називаємо “Щипачки”. Коли вона підіймається по сходах, я наздоганяю її і намагаюся легенько вщипнути. Правила такі, що я можу її щипати, коли вона на сходах. Якщо вона на горі, то вона в безпеці. Іноді вона не в настрої грати. В таких випадках вона суворо говорить мені: “Не щипати!” А я відповідаю: “Не буду. Обіцяю”.

Зараз ця обіцянка може здаватися чимось маленьким, незначним. Але коли слова не розбігаються з моїми вчинками, донька починає розуміти мій характер. Вона знає, що моє слово надійне, тому може мені довіряти. Виконання такої обіцянки є зовсім маленькою справою. Але обіцянки, а особливо їх виконання можна назвати клеєм стосунків. Вони є основою любові та довіри.

Я думаю, що саме це мав на увазі апостол Петро, коли писав, що Божі обітниці роблять нас спроможними стати “учасниками Божої Істоти”. Коли ми бачимо ставлення Бога до Його Слова, довіряємо тому, що Він каже про Себе і про нас, ми більше розуміємо Його серце, направлене до нас. Якщо ми уповаємо на те, що Його Слова правдиві, Він відкриває, проявляє Свою вірність по відношенню до нас. Я вдячний, що Писання наповнене Божими обітницями, конкретними нагадуваннями, що “не покінчилось Його милосердя, − нове воно кожного ранку” (Плач 3:22-23).