Я працювала за комп’ютером, коли знайомий дзвіночок сповістив про прихід чергового повідомлення. Зазвичай я долаю спокусу відразу прочитати електронний лист, але цього разу тема листа була дуже цікава: “Ти – благословення”.

З нетерпінням я відкрила листа від моєї подруги, що жила дуже далеко. Вона повідомляла, що молиться за мою сім’ю. Щонеділі вона кладе в “чашу благословень” (що стоїть на її кухонному столі) фото якоїсь сім’ї та молиться за неї. “Дякую Богові щоразу, як згадую тебе”, – писала вона. І далі відзначила наші спільні зусилля у звіщенні Божої любові.

В мою поштову скриньку потрапили відомі слова апостола Павла, які він адресував филип’янам (Фил. 1:3). Я відчула таку ж радість, яку, сподіваюсь, відчули віруючі першого століття. Здається, це було звичкою Павла висловлювати щиру подяку тим, з ким він ніс служіння пліч-о-пліч. Саме зі слів подяки починається більшість його листів – наприклад, в Посланні до римлян 1:8 читаємо: “Насамперед дякую Богові моєму через Ісуса Христа за всіх вас, що віра ваша звіщається по всьому світові”.

У першому столітті Павло благословляв своїх співробітників листами подяки й щирими молитвами. А у двадцять першому столітті моя подруга скористалась “чашою благословень”, щоб подарувати мені велику радість.