Юнак, як тільки зайняв своє місце в літаку, почав виявляти явні ознаки неспокою. Він нервово оглядав ілюмінатори. Потім стулив очі й намагався заспокоїти себе глибоким диханням, але це не допомогло. Коли літак здійнявся, він почав повільно розгойдуватися туди-сюди. Раптово бабуся, що сиділа навпроти нього через прохід, поклала свою долоню на його руку й лагідно почала розмову, щоб якось відволікти його від стресу. “Як тебе звуть?” “Звідки ти?” “Все буде добре, не хвилюйся даремно”, – прошепотіла вона. Старенька могла відчувати роздратування або просто не звертати увагу на юнака, але натомість вирішила сказати йому кілька втішних слів. Здавалося, проста річ, але коли через три години літак приземлився, юнак сказав: “Дуже дякую вам за те, що допомогли мені”.
Таку зворушливу картину співчуття зараз рідко де побачиш. У багатьох із нас доброта не проявляється природним чином, тому що ми часто зосереджені в першу чергу на собі. Але коли апостол Павло умовляв віруючих бути один до одного “ласкавими й милостивими” (Еф. 4:32), він не мав на увазі, що все залежить лише від нас. Через віру в Ісуса ми отримали нове життя, і Дух Святий тепер звершує в нас Свою працю.
Бог усякої потіхи працює в наших серцях, роблячи нас спроможними входити в життя інших з тихими словами підбадьорення.
