В дитинстві, коли я почувалася самотньою й знехтуваною, моя мама інколи намагалася підбадьорити мене однією популярною пісенькою: “Ніхто мене не любить, ненавидять усі – піду поїм я черв’ячків”. На моєму пониклому обличчі з’являлася усмішка, після чого мама вказувала мені на деякі особливі моменти в моєму житті, чому я мала бути вдячною.

Коли я читаю, як Давид почувався усіма забутий, ця пісенька звучить в моїх вухах. Однак Давид зовсім не перебільшував свій біль. Якщо моє відчуття самотності було типовим для мого віку, у Давида були дійсно поважні причини почуватися знедоленим. Цей Псалом він написав у темній печері, де ховався від Саула, який переслідував його з наміром убити (1 Сам. 22:1; 24:3-10). Давид, якого помазали як майбутнього царя (1 Сам. 16:13), багато років прослужив Саулу, але тепер жив у постійному страху за своє життя. Відчуваючи самотність, Давид кликав до Бога, в Якому бачив своє “пристановище”, свою “долю в країні живих” (Пс. 142:5).

Як і Давид, ми можемо кликати до Бога, коли нам дуже самотньо. Можемо щиро виливати свої почуття, перебуваючи безпечно в Його любові. Бог ніколи не применшує наш біль від самотності. Він бажає бути поруч із нами в темних печерах нашого життя. Навіть коли нам здається, що ми нікому не потрібні, Йому не байдуже, що з нами!