Гучний, сповнений смутку голос, пронизав темряву післяобіднього неба. Уявляю, як він заглушив плач друзів та рідних, що зібралися у підніжжя хреста Ісуса. Цей крик напевно був гучнішим за стогін розбійників, які були розіп’яті по обидва боки від Ісуса Христа. І, без сумніву, цей зойк надзвичайно вразив усіх, хто чув його. “Елі, Елі, лама савахтані?” – вигукнув Ісус серед нестерпних страждань у цілковитому розпачі, коли висів на хресті ганьби (Мт. 27:45-46). Ці слова означали: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?”
Я не можу уявити більш сумних слів, щоб так краяли серце. Споконвіку Ісус Христос мав чудові стосунки з Богом-Отцем. Разом вони проектували Всесвіт, створили людство за Своєю подобою. Разом планували спасіння цього людства. Ніщо й ніколи не переривало цієї нерозривної єдності Отця й Сина.
І ось тепер, у пеклі хресних страждань та нестерпного болю, Ісус, взявши на Себе тягар гріхів усього світу, вперше втратив відчуття Божої присутності.
Але іншого шляху не було. Наше спасіння було б неможливим без цих перерваних стосунків Отця й Сина. І лише завдяки добрій волі Ісуса, Який погодився пізнати на хресті це розлучення з Отцем, ми отримали можливість мати стосунки з Богом.
Дякуємо Тобі, Ісусе Христе, що заради нашого прощення Ти перетерпів такий біль.
