В ту суботу я вештався допізна. Мені було тільки 20 років, і я з усіх сил намагався втекти від Бога. Але несподівано відчув дивне внутрішнє побудження завітати до церкви, в якій пастором був мій батько. Тому наступного дня, в неділю, я натягнув свої потерті джинси, стару поношену футболку, незашнуровані кросівки і поїхав через усе місто.
Я не пам’ятаю теми проповіді мого татка, але ніколи не забуду, як він зрадів, коли побачив мене. Поклавши руку на мої плечі, він знайомив мене з кожним, хто був поруч. “Це мій син”, – з гордістю промовляв він. Його радість стала для мене відображенням Божої любові, образ якої не залишав мене протягом усіх наступних десятиліть.
Біблія наповнена текстами, які зображують Бога як люблячого Отця. В Книзі Ісаї пророк перериває серію грізних попереджень, щоб проголосити послання батьківської любові Господа: “Якове, якого Я вибрав… виллю Духа Свого на насіння твоє, а благословення Моє на нащадків твоїх” (Іс. 44:2-3). “Цей буде казати: Я Господній, – стверджує пророк. – Інший напише своєю рукою: для Господа я” (Іс. 44:5).
Непокірний, заблудлий ізраїльський народ все одно належав Богу, так само як і я належав своєму прийомному батькові. Ніякі мої вчинки не могли змусити його перестати любити мене. В ньому я побачив відблиск любові Небесного Отця.
