Я завжди любила грозу. Ще в дитинстві, коли сильно гриміло і лив дощ, ми з братами та сестрами бігали стрімголов навколо хати, падаючи у багнюку. Коли ж нарешті заходили у дім, то були вже промоклими до кісток. То було неймовірне відчуття – хоча б протягом кількох хвилин, – коли тебе охоплює могутня стихія, і ти навіть не знаєш, що в цьому більше: веселощів чи страху.

Саме ця картина виникає у моїй свідомості, коли я читаю Псалом 107, в якому Боже відновлення порівнюється з перетворенням голої пустелі “в водне болото” (Пс. 107:35). Адже зображаючи, як пустеля перетворюється на оазис, автор має на увазі якусь могутню стихію. Це не маленький дощик, а справжня злива, що напоює живою водою кожну щілину розпеченої, потрісканої землі.

Хіба не такого відновлення ми прагнемо? Коли наше життя більше нагадує безцільне блукання “голодних та спрагнених” (Пс. 107:4-5), то замало лише крихти надії. Через глибоко вкорінені гріховні звички ми почуваємося наче в пастці “смертної тіні” (Пс. 107:10-11), наші серця потребують чогось більшого, ніж поверхневих змін.

Саме таке відновлення може зробити Бог (Пс. 107:20). Ніколи не пізно принести свої страхи, свій сором до Того, Хто має більш ніж достатньо сили зруйнувати наші кайдани і розсіяти темряву Своїм світлом (Пс. 107:13-14).