Під час навчання у середній школі я грав в університетській тенісній команді. Щоб покращувати свої гральні навички, я дуже багато часу проводив на двох бетонних майданчиках, розташованих за два квартали від мого дому.

Коли я останнього разу відвідав це місто, то перше, що зробив, – поїхав до цих тенісних майданчиків, щоб подивитись на гравців і на хвилинку поринути у спогади. Але ніде не було видно старих, до болю знайомих майданчиків. На тому місці був лише пустир, на якому подекуди мовчазно хиталась від вітру травичка.

Той день залишився у моїй пам’яті як суворе нагадування про короткочасність нашого життя. Одне з тих місць, де я колись виявляв найбільшу молодецьку силу, просто перестало існувати! Коли я пізніше розважав над цим сумним досвідом, то згадав одну істину, що її висловив цар Давид: “Чоловік − як трава дні його, немов цвіт польовий − так цвіте він, та вітер перейде над ним − і немає його, і вже місце його не пізнає його… А милість Господня від віку й до віку на тих, хто боїться Його, і правда Його – над синами синів” (Пс. 103:15-17).

Ми старішаємо. Змінюється і світ навколо. Але Божа любов до нас залишається незмінною. Тому можемо завжди вірити, що Господь попіклується про тих, хто звертаються до Нього.