В романі Емілі Бронте “Грозовий перевал” один герой часто цитує Біблію, щоб критикувати інших. Його зображено як “найнуднішого фарисея, що коли-небудь відшукував у Біблії обітниці для себе, а вогняні прокляття – для своїх ближніх”.

Це описання доволі забавне і, можливо, нагадує нам деяких людей. Але хіба не усі ми в деякій мірі схильні засуджувати інших за їхні помилки і виправдовувати власні помилки?

Проте у Святому Письмі говориться, що деякі люди заради інших ладні були відмовитися від Божих обітниць і прийняти прокляття. Згадайте Мойсея, як він сам сказав: було б ліпше, щоб його ім’я було викреслене з Божої книги, ніж Ізраїль був позбавлений Божого прощення (Вих. 32:32). Або згадайте апостола Павла, який погоджувався бути “відлученим від Христа”, якщо це допомогло б його народу знайти Христа (Рим. 9:3).

Хоча нам властиво виправдовувати себе, проте Писання звеличує тих, хто люблять інших більше за себе.

Вершиною ж такої любові є любов Ісуса Христа. “Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Ів. 15:13). Ще до того, як ми пізнали Ісуса, Він полюбив нас “до кінця” (Ів. 13:1).

Тепер нас запрошено до Божої родини, щоб любити інших і приймати таку любов (Ів. 15:9-12). Коли так чинимо, то відображаємо в цьому світі Ісуса Христа.