В одному репортажі цей день назвали “найжахливішим для християн протягом останніх десятиріч”. Ті два напади на віруючих у квітні 2017 року просто не вкладаються в голові. Не існує таких слів, щоб описати те звіряче кровопролиття у Божому храмі. Але можемо отримати деяку допомогу від тих, в кого теж душа боліла через подібні злочини.

Коли Асаф писав Псалом 74, більшість жителів Єрусалима були або вбиті, або відведені на чужину. Виливаючи тугу своєї душі, псалміст зображує руйнування храму руками безжальних загарбників: “Ревіли Твої вороги у святині Твоїй, умістили знаки за ознаки свої… Святиню Твою на огонь віддали, оселю Твого Ймення аж дощенту збезчестили” (Пс. 74:4, 7).

Але псалміст знаходить місце, де можна врятуватися від розпачу, незважаючи на жахливу реальність. “Ти, Боже, віддавна мій Цар, – стверджує Асаф. – Ти чиниш спасіння посеред землі!” (Пс. 74:12). Ця істина спонукає Асафа славити Бога навіть в обставинах, коли спасіння здається примарним. “Споглянь же на Свій заповіт, – молиться псалміст. – Нехай не відходить пригноблений посоромленим, бідний та вбогий нехай прославляють Імення Твоє!” (Пс. 74:20-21).

Коли здається, що не стало справедливості та милості, Божа любов та сила в жодному разі не зменшились. Разом з Асафом можемо впевнено проголошувати: “Ти, Боже, − мій цар”.