Стоячи в черзі на посадку в літак, я відчула, що хтось торкнувся мого плеча. Озирнулась − і мене тепло привітали: “Еліза! Пам’ятаєш мене? Я Джоан!” В пам’яті швидко промайнули усі мої знайомі на ім’я Джоан. Але хто це? Моя колишня сусідка? Колишня співробітниця? О… я не знала.
Відчувши мою розгубленість, Джоан допомогла мені: “Еліза, ми разом навчались у школі”. І я згадала наші вболівання на вечірніх футбольних матчах по п’ятницях. З’явився контекст – і я згадала Джоан.
Після смерті Ісуса Марія Магдалина пішла вранці до гробниці й побачила, що камінь відвалений, а всередині немає тіла (Ів. 20:1-2). Вона відразу ж помчала до Петра та Івана. Потім всі троє повернулися до гробниці і побачили те ж саме (в. 3-10). Але Марія затрималась там і плакала (в. 11). Коли ж з’явився Ісус, вона не впізнала Його, вважаючи, що перед нею садівник (в. 14-15).
Чому вона не впізнала Ісуса? Невже Його воскресле тіло так змінилося, що його важко було впізнати? Чи смуток затьмарив її зір? А, можливо, (як у моєму випадку) Ісус просто опинився “поза контекстом” – був живий ззовні гробниці, замість того щоб бути мертвим всередині?
Чи не буває так, що ми теж “не впізнаємо” Ісуса, коли Він і в наш час приходить до нас – через молитву, читання Біблії або просто через тихий голос до нашого серця?
