У листопаді 2016 року на небі був супер Місяць – рідкісне явище, що трапляється один раз на шістдесят років. Місяць максимально наблизився до землі, тому виглядав надзвичайно яскравим та великим. Але того дня небо затягло хмарами. І хоча я бачила тільки фото цього дива, що його зробили друзі в інших місцях, проте була змушена просто вірити, що величезний Місяць сяє за хмарами, коли здіймала очі вгору.

Апостол Павло закликав віруючих коринтської церкви вірити перед лицем труднощів у ті речі, що невидимі, але тривають вічно. Він пояснював: “Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги, коли ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме − дочасне, невидиме ж − вічне!” (2 Кор. 4:17-18). Апостол Павло прагнув, щоб віруючі Коринту зростали у вірі – довіряли Богу, незважаючи на всі страждання. Хоча вони не бачили Господа своїми фізичними очима, вони могли вірити, що Він оновлюватиме їх день за днем (2 Кор. 4:16).

Я згадала про цю істину − що Бог є вічний, хоча й невидимий, – коли дивилася того дня на хмари, за якими сховався супер Місяць. Я знала, що він є, хоча його й не видно. А потім подумала з надією, що коли Бог знову здаватиметься мені дуже далеким, я зможу зосередити свій погляд на “невидимому”.