Подруга запросила мене погуляти в парку разом з її онуками. Молодшого потрібно було котити в колясці, і вона поскаржилася, що йде даремно. Трекер на її зап’ясті не рахував кроки, тому що рука лежала на ручці коляски, а не розгойдувалася, як при звичайній ходьбі. Я відповіла, що кроки все одно йдуть на користь здоров’ю. “Так, − усміхнулася вона, − але я хочу отримати золоту зірочку в трекері!”

Я розумію її! Почуваєшся дуже розчарованим, коли спрямовуєш на що-небудь зусилля і не отримуєш відразу результатів. Але нагороди не завжди бувають швидкими та видимими.

Коли таке трапляється, легко можуть прийти думки, що наше добродійство нічого не дає – навіть коли ми допомогли другу або були ласкавими до чужинця. Однак апостол Павло запевняв віруючих в Галатії: “Що тільки людина посіє, те саме й пожне!” (Гал. 6:7). А потім додає: “Роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо” (в. 9). Доброчинство не є способом заробити спасіння, і цей вірш не уточнює, де саме ми пожнемо: на землі чи на небі. Але можемо мати впевненість, що благословення неодмінно буде.

Чинити добро непросто – особливо, коли не бачимо жнив і не знаємо, які вони. Але як і у випадку з моєю подругою – яка й досі отримує користь від ходьби, – варто робити добрі речі. І благословення прийде!