Її звали Саралін, і в шкільні роки я був у неї закоханий. Її сміх був найдивовижнішим. Не впевнений, чи знала вона про мою закоханість, однак припускаю, що так. Після закінчення школи я про неї нічого не чув. Наші життєві шляхи розійшлися, як це зазвичай часто трапляється.

Я продовжую онлайн-спілкування зі своїми однокласниками і дуже засмутився, почувши про смерть Саралін. Я розмірковував, яким було її життя у ці роки. З роками цей досвід втрати друзів і родини трапляється усе частіше. Втім багато хто з нас схильні оминати подібні розмови.

Попри наш сум, апостол Павло говорить про надію, що останнє слово не за смертю (1 Кор. 15:54-55). За нею слідує щось інше, а саме − воскресіння. Підставою для надії апостола Павла є дійсність воскресіння Ісуса Христа (1 Кор. 15:12). Він каже: “Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша” (в. 14). Якщо надія віруючих обмежується тільки цим життям, то вона гідна жалю (в. 19).

Колись ми знову побачимо тих, “що в Христі упокоїлись” (в. 18). Там ми зустрінемо наших дідусів, бабусь, батьків, друзів і сусідів або, можливо, навіть наше колишнє шкільне кохання.

Останнє слово не за смертю, а за воскресінням.