Колись на Різдво бабуся подарувала мені прекрасне намисто з перлів. Чудове намисто красувалося на моїй шиї, допоки одного дня не порвалась шворка. Кульки розсипались по всій дерев’яній підлозі. Повзаючи по паркету, я зібрала всі крихітні кульки. Нарізно перли були маленькими, однак, будучи нанизаними у намисто, вони вражали!
Іноді мої стверджувальні відповіді, коли я кажу слово: “так”, Богу здаються дуже незначними, наче ті окремі перли. Я порівнюю себе з Марією, матір’ю Ісуса, яка була надзвичайно покірною. Вона сказала “так”, коли прийняла Боже призначення для неї народити Месію. “Я ж Господня раба, – відповіла Марія, – нехай буде мені згідно з словом твоїм” (Лк. 1:38). Чи розуміла вона, що це потребуватиме від неї? А ще попереду виднівся хрест, на якому повинен був померти її Син, Ісус Христос. І на це також потрібно було сказати: “так”.
В Євангелії від Луки 2:19 сказано, що після відвідин ангелів і пастухів Марія “оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм”. Зберігати – означає “накопичувати”, а розважати – “поєднувати разом”. Ця фраза стосовно Марії повторена в Євангелії від Луки 2:51. За своє життя вона багаторазово казала: “так”.
Основним для нашої покірності є почергове нанизування послухів на нитку життя, допоки вони не сформують скарб покірного життя.
